Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Роман видався їй знайомим, що й не дивно, адже за час, відколи тут торгувала, через її руки пройшло чимало книжок, зокрема з присвятами, як оця. Більшість таких дедикацій містили стандартні вітання та побажання здоров’я і щастя, рідше — цитати, сентенції розумних людей, рядки любовних поезій, конкурувати з якими могли лише вірші про футбол. Траплялися недолугі, але зворушливі панегірики, складені самими авторами присвят, украй приватний, призначений для домашньої полички кіч. Матильді видався знайомим почерк, оце «Нашій матусі від люблячих батька і сина», і вона інстинктивно притулила книжку до грудей.

Покупцем був чоловік, убраний у костюм-трійку, що давно вийшла з моди. По затертих рукавах піджака, торочках і смолянистому блискові довкола кишень було зрозуміло, що він не мав нікого, хто потурбувався би про його одяг, а сам він про себе з тих чи тих причин не дбав. Цей пан і раніше з’являвся біля водограю та, спершись на ціпок, прицінювався до того чи того видання, заводив бесіди і міг відтворити зміст багатьох книжок із точністю до сторінки, а поодиноким туристам, які його про це не просили, оповідав історію міста, наче жив у ньому сто, двісті чи триста років тому. Досить було йому, якого відразу впізнавали, піти геть, як його образ затирався, а сам факт його існування розсіювався, наче туман. Недоглянутий, він справляв враження чоловіка знавущого — з тих, кому переобтяженість знанням таємниці буття не залишає можливості потурбуватись про себе.

Від його мовлення — «Чи не була б Ваша ласка, світла пані, цяпнути автограф?» — віяло розцяцькованою старомодністю, яку багато хто сприйняв би за знущання. Щось оманливе було в такій бароковій кучерявості, слова стрибали, і яке-небудь «цяпнути» одночасно звучало барвисто, поблажливо і глузливо.

Все, що злітало з його губ, мало рідкісну ваду — його годі було охопити мірилом оцінності і стилістичного нюансування.

Матильда довго вагалася. «Не я ж написала книжку. До того ж я не маю до неї ніякого стосунку понад те, що продаю її», — була впевнена, що тільки подумала це, і спантеличилася, коли незнайомець пробуркотів: «Я, милостива пані, не був би таким категоричним». Навіть якщо їй тільки причулося, все одно не покидало мульке відчуття прощання із найдорожчим — жодна інша продана книжка не викликала у ній подібних емоцій.

Добре продавалися кухонні рецептарії, різного штибу порадники; залежувалися переважно художні видання, твори світової та вітчизняної класики, збірки поетів, багатотомні зібрання творів, антології — книжки, що з’являлися десятками і сотнями тисяч примірників, «Кобзар», що побачив світ, який розпадався, накладом у пів мільйона з понурими селянами на обкладинці, які, вицвівши, не втратили грізності, як і коси та вила, якими були озброєні. Коли до її рук потрапив альбом «Кіно, любов моя», щедро проілюстрований відбитками, в яких Матильда впізнала сцени фільму, на який ходила колись із подругами, їй засмоктало так, як смокче від великого голоду.

Кінотеатр, що мав ім’я відомого в краї письменника, який ніколи не писав кіносценаріїв і не мав жодного іншого стосунку до фільмів, померши в час, коли кінематограф щойно зароджувався, а перші стрічки, що потрапляли до міста, демонструвались у приміщенні філармонії, називався тепер «Кошичок»: будівля складалася з двох залів і передпокоїв зі шляхетно облаштованим простором. Позаяк касирка у віконці не відповідала, Матильда озвалася сама: «На зараз». Їй було байдуже — вона йшла не тільки і не так у кіно, як у свою молодість.

— Я приймаю і видаю речі.

Після цих слів Матильда розрізнила шафку з полицями, на яких вилаштувалася поклажа — від елеґантних дамських торбинок до великих і малих наплечників та поліетиленових мішечків. Увійшовши до лабіринту, з якого вийти можна було лише через касу, Матильда озброїлася червоним кошиком із чорними ручками — боронилася ним від численних товарів, що тягнулися до неї зі стелажів, демонструючи свої принади, доки, так нічого і не купивши, вибралася в передпокій. Другий зал виявився баром, теж «Кошичок», із шинквасом, за яким догори ногами бокатіла пивна діжа, а позаду вишикувалися пляшки з міцними напоями. У шафці-духівці знуджено оберталася підвуглена курка-ґриль. Повітря виповнював дух бродіння і ґлютамату натрію.

Від кінотеатру, що проіснував тут за всіх попередніх влад, кожна з яких ставила його собі на службу, наповнюючи відповідними стрічками й журналами, залишилася пам’ятна дошка місцевим Люм’єрам, до яких навіть були подібні, — такі самі закучерявлені шевелюри, високі чола, гострі, злегка гачкуваті носи, неодмінні в цих краях вуса і давно вийшлий з ужитку монокль у спижевому оці одного з них.