Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Матильда відвідувала Жакову могилку щодня, потім раз на тиждень, опоряджаючи з любов’ю, яка наринула на неї з небаченою доти наснагою, мовби компенсуючи всі ті нестачі, яких зазнавали їхні з Жаком стосунки, спотворювані упродовж десятиріч невблаганним тиском обставин, збирала занесені вітром сміття й порошинки, протирала хустинкою скельця і дужки Жакових окулярів, приносила підібрану, а бувало, й купувала на останні гроші свіжу газету; вимивши тарілочку з до решти не стертою золотою лямівкою, клала туди зварену і звільнену від кожушка картоплину — щоразу найбільшу з тих, що їх знаходила, перепорпавши виварку; просидівши до надвечір’я, запалювала свічку в каганці, хрестила харч і могилу і щойно тоді подавалася геть, не облишаючи піклування і в хурделичну зимню пору. А скільки вона з ним у такі відвідини нарозмовлялася! Нарешті Жак слухав її з увагою, якої роками марно домагалася від нього, не бентежена більше його розсіяним угуканням.

Четвертого листопада, через півтора року від того дня, як Господь пригостив Матильду вином і хлібом, вітер, гортаючи залишену на лаві ранкову газету, на дванадцятій — останній — сторінці натрапив на таке повідомлення: «Надмогильна плита причавила жінку.Особу нещасної, на яку позавчора впала надмогильна плита, встановлено. Нею виявилася сімдесятивосьмирічна Матильда Ч., мешканка будинку № 5, що на вул. *** у нашому місті, яка опоряджала могилу свого нещодавно загиблого за до кінця не з’ясованих обставин чоловіка».

Її повернення до фонтана невеличке букіністичне товариство сприйняло так, наче Матильда провела весь цей час у відпустці. Ніхто не питав, як їй відпочивалося, й жодних інших недоречних запитань також не ставив. Їй звільнили місце, де колись торгувала, і підставили пластмасовий ящик, на якому сиділа.

За час, коли її не було, сталися сотні видимих і непомітних змін: падав сніг і періщив дощ, хуртовини перетворювали припарковані автомобілі на снігові кучугури, сонце ж розпікало асфальт до смоляного місива; на площі, де Матильда знайшла щелепу, закладався фундамент багатоповерхового житлового будинку з терасами, спроектованого згідно з новими віяннями, що долинали сюди із Заходу.

Торгівля відбувалася не гірше й не ліпше — завжди траплявся хтось, хто виявляв зацікавлення: бібліофіли, які доукомплектовували свої колекції; закохані в пошуках любовних романів, покликаних віддзеркалити їхні власні палкі почуття; студенти, потребуючи підручників, словників, хрестоматій; диваки, які, перш ніж узяти книжку, стояли, подовгу втупившись в обкладинки; випадкові перехожі, зупиняючись згаяти час; украй рідко туристи, яких сюди заносив вітер милосердної випадковості.

Відчути недолугість цього зануреного у свою провінційність міста можна було лише приїхавши зовні й ненадовго. Хто зупинявся в ньому на триваліший час, зазнавав метаморфози, втрачаючи дар відстороненого погляду й осідаючи назавжди. Вже через десяток років прибульцям здавалося, наче живуть тут одвічно. Вони передплачували місцеву газету й ходили до драмтеатру, де дві третини репертуару складали вистави за п’єсами тамтешніх авторів; сповнені гордощів за міську броварню, пили тільки місцеве пиво, вдихали запах підгорілої карамелі кондитерської фабрики, кілограмами скуповуючи солодощі, вболівали за місцевий футбольний клуб, який ніколи не піднімався вище середніх сходинок другої ліги. Коли учнів запитували: «Яких ви знаєте видатних державних діячів?», вони з гордістю перелічували прізвища зірок місцевого футболу.

Якщо їхні улюбленці програвали з надто дошкульним рахунком, вболівальники перекидали автомобілі і трощили вітрини, за що їх гамселили кийками і запроторювали до цюпи. Не люблячи обмежень, тим паче ув’язнення, виявляли волелюбство у співанні пісень, що розлягалися над містом, — тужливих, погрозливих, задерикуватих.

Природно, що спортивні майданчики міста були футбольними. Мало хто цікавився боротьбою чи тенісом, бабралися ж улітку в річці, тоді як футбол був такою собі місцевою релігією, до якої прилучалися з пелюшок.

Старий і пошарпаний від активного користування ілюстрований довідник «Десять найкращих футболістів світу», який потрапив до неї разом з іншими книжками покійного професора гістології й опукознавця-аматора, в Матильди вихопили з рук, заплативши в п’ять разів більше, ніж просила.

Матильда й далі отримувала книжки з розформованих громадських книгозбірень і приватних бібліотек — іноді цілі стоси, іноді одне-два видання. Одного разу їй принесли роман: не випускаючи з рук, пиячок з очицями, що метушливо бігали, хотів знати, скільки Матильда дасть, але, врешті, розлучився за безцінь.