Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Раз їй дали кілограм гречки, взявши обіцянку, що голосуватиме на найближчих виборах за представників певної політичної сили. Сприкрена, що забула назву, напроти якої мала поставити пташку, Матильда взагалі не пішла і в день, коли відбувалося голосування, смажила гречаники, думаючи, що милосердя, цьковане впродовж сторіч й ось знов утискуване з новою силою, ще остаточно не висякло.

У сні до неї навідалася кішка, яку вони колись підгодовували купленим у селян молоком. Кішка тримала в зубах кошеня, яке, роззявивши ротик, безгучно нявчало. Раптом вона випустила його в миску з водою, що стояла біля порогу. Кошеня безпорадно забрьохалося, і було видно, що воно ось-ось потоне. Від щему, який її охопив, Матильда прокинулася. Зі скрученого радіо цебеніла тиха мелодія.

Відкривши буквар, який багато років тому її синові подарувала на першій лінійці старшокласниця в білому фартусі з двома пишними бантами, читала вголос, проходила літера за літерою, вчила казати «а», «б» і «в». Її учнями були помідори й огірки, картопля й морквиця, їй здавалося, ніби чує, як вони виводять услід за нею дзвінкими голосочками «а», «б» і «в», виправляла їх: «Вимовляйте отак», хвалила за старанність та успіхи. Небавом вони були вже на літері «м». «„М“ як „мама“», — вимовляла Матильда, залюблено слухаючи, як вони сумлінно витенькують: «Ма-ма, ма-ма, ма-ма…». Раз у полоні денного марення Матильда скричала «Ні!», проте ніж у Жакових руках вже розітнув помідор.

Як вулицями дув вітер, тоді котилися, наче випущені з печі, клуби задушливого повітря. Листя на рослинах ванного саду почало скручуватись. Матильда зволожувала його розприскувачем з-під засобу для миття вікон. Увечері, коли здавалося, що задуха послаблювалася, Матильда вирушала до найближчого гастроному по хліб. З бічних дверей хлібовоза вивантажували партію випічки. «Хліб хороший вартує грошей» — римував заклечаний вусатими колосками напис. Прилаштувавшись у хвості, Матильда дивилася, як прилавком розгулюють, потираючи лапками, мухи.

Хліб завозили двічі на день, вечірня партія надходила пізно і була не такою великою, як колись, залишки допродували вранці в очікуванні денної випічки, що з’являлась аж під обід. Продавчиня саме віддавала підписану накладну, як, хапнувши буханець, волоцюга, появу якого ніхто не зауважив, побіг до виходу, але зараз же перечепився і розпластався. Отак лежав, упосліджений, худий, обдертий, тоді як буханець линув плиткою, наче збільшена в кілька разів хокейна шайба. «В міліцію!». Хтось засумнівався: «За буханець хліба?», тоді як Матильда, роздираючись між жалем до бідолахи й відразою до злодійства, стояла й мовчала.

— Ти украв би хліб? — запитала, підвівшись, коли вони з Жаком лежали в ліжку.

Жак щось невиразно пробурмотів.

— Я питаю, ти украв би хліб? — повторила Матильда.

— Ми маємо ще на хліб.

— А якби не мав, ні копійки?

— Таке питаєш.

Жак дивився у темряву.

— Питаю, бо хочу знати.

— Нащо воно тобі?

По кількох днях увагу Матильди, яка сиділа в товаристві рослин, спілкування з якими навіювало невимовний спокій, привернула кримінальна радіохроніка: «Затриманий кілька днів тому при спробі крадіжки в магазині на (голос диктора назвав їхню вулицю) жевжик виявився давно розшукуваним злочинцем, який зізнався у низці пограбувань і двох убивствах, скоєних з особливою жорстокістю. Слідство триває».

— Я не вірю, що він міг когось убити, — мовила впівголоса, втупившись у нікуди.

— Ти про кого?

— Про того безхатченка, пам’ятаєш, я тобі розказувала?

— А, про нього…

— Я його бачила. Такий нікого не зміг би вбити.

— Ти казала, що він украв хліб.

— Так. А тепер передали, що вбивав людей.

Обернувшись на інший бік, Жак захропів, залишивши Матильду наодинці з її глибокими сумнівами.

Іконка, виготовлена на її замовлення, стояла в головах подружнього ліжка, сперта на скляну вазочку, з якої о будь-якій порі року стирчала квітка — влітку справжня, взимку пластикова. Коли в лютому, задовго до завершення зими, на перехрестях з’являлися букетики тендітних пролісків, Матильда ретельно мила штучну троянду з келихом м’ясистих рожевих пелюсток, що заціпеніли у стані вічного розцвітання, і клала до шафи. Проліски перетворювалися на нарциси, нарциси — на польові квіти, польові квіти — на городні айстри. Коли надворі лютували хурделиці, а мороз розмальовував візерунками шиби, штучна троянда знову поширювала лагідне сяєво, подібне до того, що йде від неонових ліхтарів, створюючи затишок без тепла.