Зайшовши в під’їзд, Матильда рушила сходами вгору, де мовби чатуючи на неї, з тіні вигулькнула постать у бронежилеті й маскувальному однострої. Погасивши недопалок об прикручену дротиком до поручнів бляшанку, охоронець зміряв її відсутнім поглядом. «Я сюди», — пояснила Матильда йому, який, притримавши двері, ввійшов услід за нею. Що бібліотека під охороною, її нітрохи не здивувало: в такі бездуховні часи, як сьогодні, книжки — правдивий скарб.
Її не збили з пантелику віконечка з приспущеними жалюзі, що звужували без того крихітний простір для спілкування. Від часу, як нею користувалася, бібліотека перетворилася на маленьку твердиню. Матильді здалося, буцім таким чином книжки надійно вбезпечені від посягань, зокрема, й довідники про риб, а разом із ними пам’ять про сина — ті часи, коли плекалося стільки сподівань!
Витягнувши свої, Матильда поклала їх на виступ — такий короткий, що їй довелося підперти їх собою. Вона ладна була розлучитися з ними за невеличке відшкодування, а як нічого не запропонують, передати безкоштовно, написавши на кожній: «Бібліотеці у дар від мого сина, який користувався нею свої допитливі, романтично-мужніючі підліткові роки». «То був неповторний час», — і хоча так було, як вважала, цього останнього Матильда вирішила не вписувати…
— Вам, жіночко, що?
На неї дивилося обличчя, ще майже юнка, якою й вона була, щоправда, дуже давно, — з тих, які закінчують профтехучилища, називані тепер коледжами, і в час загального безробіття тримаються за низькооплачуване місце.
— Я… хотіла… бібліотека…
З незв’язно проказаних слів дівчина у віконечку вловила «бібліотека», чого виявилося досить, аби осягнути в загальних рисах, про що йдеться.
— Книжки треба вертати вчасно, — дорікнула не надто суворо, ба навіть із ноткою жартівливості. — Вам слід було зробити це щонайменше рік тому. Тепер уже пізно.
— Я, — виправдовувалася Матильда. — Ви мене не так зрозуміли. Я хотіла б їх продати… подарувати.
— Мені? — гримасу здивування юнка в віконечку інстинктивно прикрасила осміхом.
— Так, Вашій бібліотеці… — потвердила Матильда.
— А Ви бачили, куди заходили?
Таке запитання образило її — Матильда не була тут давно, проте не настільки, аби забути, що бібліотека є бібліотекою.
«Бібліотека є бібліотекою» Матильда промовила вголос, на що не забарилося молоде і вродливе обличчя — могло бути її невісткою або й — Матильда зітхнула — онукою:
— У нас не бібліотека. Ви перебуваєте в банківській установі.
Хоча то був лише банк, а не бомба, вибух виявився таким потужним, що викинена його хвилею надвір, Матильда ніяк не могла прийти до тями. Згори на неї саркастично позирала вивіска СНБ — СПРАВДІ НАДІЙНИЙ БАНК, районна філія. Достоту на цьому самому місці колись висіла табличка, звіщаючи, що тут розташований відділок обласної бібліотеки.
«Куди ж поділися всі ті сотні й тисячі бібліотечних книжок, разом із довідниками про риб у морях та океанах?» — дивувалася Матильда, міцніше притискаючи свої, ще так і не сховані жалюгідні скарби, доки через двісті чи триста метрів переконала себе, що несе частинку врятованої публічної книгозбірні.
На цьому тлі все, що залишилося незмінним, виглядало бутафорно: будинок, у якому розташовувалася бібліотека, а тепер банк; темний коридор, колись освітлений тьмавою лампою, жевриво якої поширювало тепло в передчутті маленького книжкового царства, а тепер навіть світло дня не могло розвіяти сутінків, що гніздилися кількома східцями вище; шлях, що відділяв банк від базару, як свого часу бібліотеку від пустища, коли ще нічого не вказувало, що переслідувана і таврована спекуляція розіллється, заполонивши все навколо.
Нові труби опалення, які завмерли тієї миті, коли світ вислизав з-під ніг, Матильда малювала олійною фарбою, що збереглася відтоді, як востаннє готувалися до так і не розпочатого ремонту. Піднявшись навшпиньки, мов пенсіонована балерина, яка продовжує відтворювати дуги тих піруетів, за які їй кричали браво, закидаючи букетами розкішних троянд, Матильда вела пензлем згори вділ, розмазуючи краплі, що набухали й утворювали на поверхні металу жовтаві кульки.
Квартира волала оновлення, вони ж далі жили в мутній надії на кращі часи, коли матимуть більше енергії та ресурсів, хоча єдине, що з невідворотною певністю вимагалося від них, було занепадати разом із загальним занепадом, для якого, мовби на поглум, було дібрано лейбу «відродження». З-під останньої, «квіткової», побілки, що стерлася, як стирається життя, вивільняючи дедалі давніші пласти, проступили бліді контури кіл і прямокутників. Жак, якого обставини примусили втішатися трьома кімнатками у закутку багатоквартирного будинку, тоді як мав право претендувати максимум на дві, хоча міг отримати й одну чи так і зчумакувати життя в сімейному гуртожитку, навідруб відмовившись від майстрів, робив ремонти сам, того разу прикрасивши стіни фігурами, покликаними здолати страх малюка перед новим шкільним предметом — геометрією.
Читать дальше