Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Іноді хтось із пасажирів, відвернувшись до вікна, снідав. Опівдні Матильда спускалася з пагорба вділ, де ліворуч, у тому самому корпусі, що й прохідна, розташовувалась їдальня — велика довга коробка зі зміщеним убік парадним входом. Надвечір відчинялося крайнє вікно, що виходило на вулицю, і з нього допродували залишки — присохлий хліб з котлетами, який купували ті ж робітники, закінчивши зміну. Матильда перетинала прохідну, виходила на подвір’я, зробивши декілька кроків, знову заходила досередини, через інші двері, оббиті металом, над яким білими літерами на блакитному тлі тулився напис «ЇДАЛЬНЯ».

Обід починався рівно о першій, Матильда приходила на кілька хвилин раніше, часто встигаючи розрахуватися перед тим, як приміщення наповнювалося робітниками. Черга посувалася вздовж прилавка, руки робітників механічно сягали по суп і головну страву, щотижня ті самі харчі в тих же поєднаннях — гарнір і котлети, що складалися з розмоченого у воді й перемішаного з цибулею та часником хліба.

Матильда брала суп, до нього хлібну скибку і каву, від якої ширився цикорієвий аромат. До склянок із мутним компотом, у яких на дні плавали розварені до невпізнання рештки яблук, волокна і шкірки слив, а також кісточки, що нагадували молюсків, Матильда не доторкалася. Тамуючи спрагу, робітники спорожнювали напої швидше, ніж встигали дійти до місця, де на збитому з дощок підвищенні тронувала касирка, нашпилюючи на металевий стержень талони і скидаючи понаднормовий хліб до плетеного кошика.

Матильда сідала на вільне місце, обідала разом з робітниками, які мовчки жували, напинаючи вилиці, тоді як її думки заполонював син — крихітне створіння, віддане під опіку ясельних няньок. Коли їй здавалося, що чує, як він тихо сопе, суп смакував краще і веселіше паношилася рослинність на пагорбі. Іноді кликав її, тоді була сама не своя, а робочий день, як на лихо, не хотів завершуватися.

У неділю вирушали до парку і малюк засинав швидше, ніж досягали лави в облюбованій заглибині відлюдної алеї, де вгорі шелестіло листя. В парку кишіло білками, які здиралися деревами, влаштовували перегони, бігли спинками лав. Сполохані необережним рухом, блискавично тікали, припадали до стовбура і, посмикуючи пухнастим хвостом, невдоволено тріскотіли.

Заглибина виводила назад на доріжку, що мережали парк, пролягаючи між деревами, перехрещуючись і вигинаючись, відгалужуючись від головної алеї та її рукавів. На такій доріжці її син зробив перший у своєму житті самостійний крок.

Половина книжок хатньої бібліотечки була оснащена дарчими надписами, дати під якими вкладалися здебільшого в одне десятиріччя. Відібравши ті, де не було іншого письма, крім літер поліграфкомбінатів і скупих чорно-білих ілюстрацій, Матильда вирушила на базар, на якому асортимент сягав від картоплі і буряків до хатніх капців, кондитерських виробів і плюшевих іграшок. Так натрапила на «КУРЯЧІ НІЖКИ ЗАДНІ»; її спантеличило, як невпізнанно змінився світ і як безнадійно вона відстала.

Матильда торувала шлях між будинками, попри катальпи, що росли в цьому місті, відколи за муром розташовувався монастир, і тепер, коли там було подвір’я музичної школи. Дійшовши вигнутим дугою тротуаром до світлофора, Матильда чекала, коли перемкнеться світло, тоді переходила на інший бік, де, залишивши осторонь сліпучу позолоту церковних бань, під якими розлягалося квиління смичків, спраглих вирватися з памороку учнівства в піднебесся чистої музики, простирався міський ринок. На ньому, якому не видно було кінця, панували велелюддя і метушня.

На початку вулиці стояли будинки, по один бік старі, по інший п’ятиповерхівки. Тротуар уздовж історичного ансамблю звужувався так, що доводилося переходити на протилежний бік. В одній з цих старих споруд жили її знайомі в розділеній перегородою кімнаті комунальної квартири зі спільною кухнею, колись частин одного просторого помешкання. Жахливі умови компенсувало центральне розташування — досить було спуститися сходами вділ, дійти до перехрестя і завернути ліворуч, як відкривалася панорама на головний майдан.

Втративши з ними зв’язок, Матильда не відала про їхнє життя, як, утім, і вони про неї. Вже й самого будинку, в якому жили, з дерев’яними сходами, що, порипуючи, вели на другий поверх, не було; на його місці тулилася присадкувата п’ятиповерхівка — з тих, у яких голова, коли підвестися на повний зріст, зачіпає світильник, руки, розправляючи ковдру, черкають стелю, вікна нагадують середньовічні бійниці, а тиньк починає обсипатися ввечері того дня, як його здали в експлуатацію — типова забудова вісімдесятих. Молоді сім’ї, що мріяли про власне житло, аби лише якнайшвидше втекти з гуртожитків із туалетом у кінці коридору, спільною кухнею, де на електроплитці працювала одна конфорка, і душем у непровітрюваному підвалі, ні стан новобудов, ані їхній вигляд, утім, не бентежили.