— Виключено.
Категорично не згідний (усе його єство запручалося), сторож, якого життя навчило, що з казенними людьми, навіть якщо ті давно у відставці, у відкриті сутички не вступають, не наважився заперечити.
— Я й сам так гадаю, — збрехав набурмосено.
— Трупи не тхнуть.
— А як полежать?
— Навіть якщо полежать рік, так трупи не тхнуть, — повторив дільничий з притиском на «так».
Усе з’ясував його величність випадок, здерши одного вечора з відра в руці Жака рядно та оголивши правду, незнання якої отруювало сторожеві картопляні фантазії, а вино робило кваснішим, ніж було насправді, — не проминуло й хвилини, як вітер улігся.
Тієї миті, стоячи на призьбі своєї халупки, сторож спершу до глибини єства розчарувався, потім образився, відтак обурився. Він хотів щось сказати з приводу чистоти і порядку, своєї та Жакової відповідальності, але тільки махнув рукою.
Дивлячись услід постаті, яка, замкнувши гараж, віддалялася з відром, в якому замість відходів погойдувалась у лад із Жаковою ходою картопля, сторож думав про те, яким тягарем життя чавить людину, доки на фініші від неї залишається покруч — такий-от довготелесий, скоцюрблений, опущений Маркович. Сторожеві захотілося помолитися за горопаху, попрохати для нього милосердя і прощення, дарма що Господь, до якого звертав молитви, усього-на-всього Картопляний.
Жака й Матильду не гнали, як колись, обов’язки, вони навчилися накладати їх на себе самі. Здавалося, на крихітній латці даної, аби позбиткуватися з них, землі зосередилося джерело тяжіння, ваблячи обох, які ладні були там днювати й ночувати, якби не хатина, — надія добудувати її, розпочату, проте так і не завершену, відсувалася в дедалі невиразнішу прийдешність.
Сурма у вигляді першого весняного променя кликала Жака й Матильду на город. Покинувши незатишне, холодне і порожнє помешкання, в якому батареї й у найлютіші морози були, якщо взагалі, ледь теплі, обоє, наче помолодшавши, линули, щоб затриматися на своїй землі до пізньої осені, після чого верталися ловити дрижаки у непривітних кімнатах, що занурювались у темряву разом із першими вуличними сутінками, з речами, що від застояних холоду і вологи вкривалися пліснявою.
Якби мапа земних суходолів була подібна на зоряне небо і складалася зі світлових цяток, було би видно, як із неї у північніших, ніж Південь, широтах і східніших від Заходу довготах раптом провалюються в нікуди цілі сузір’я. У дні навколо Нового року світло не зникало, тож, улягаючи звичці, Жак і Матильда вмикали телевізор, з якого керманичі, посоловілі від брехні і грабунку, від найбільшого до найменшого — подібно до російських матрьошок, вітали на тлі затишних коминків їх, Жака й Матильду, зі святами («Дорогі співвітчизники…»), закликали забути про негаразди («Втопімо лихо у чарці!»), бажали злагоди («Разом…»), тоді як Жак із Матильдою тихенько чманіли в чаді кухонної духівки, де пострибували два ряди блакитного полум’я. Жак супився, а Матильда, якій по щоці котилася сльоза, міцніше куталася в хустину з козиного пуху. Доки одного разу, рішуче відмовившись від телематрьошок, Жак із Матильдою вирушили на город, мовби в заповітну мандрівку, до якої готувались усе життя.
У такий лютий мороз сторож, маючи гостей — онуків, яких йому ввірили, рятуючи від студені неопалюваної багатоповерхівки, і які безтурботно товклися біля напаленої печі, висував носа з будки тільки для того, щоб принести свіжий оберемок дров.
— Ану, шибеники, зробіть місце! — гримав, сповнений задоволення, опускаючи вкутані морозяною хмаркою дрова на підлогу.
Родина готувалася зустріти Святвечір у батьковій службовій хатині, з нагоди чого сторож особливо ретельно мів дерев’яну долівку, чекаючи на доньку й зятя, які ось-ось постануть на порозі з торбами о дванадцятьох пісних стравах, у двох третинах яких головним складником була картопля. «Вона вся у свою матір», — сторож згадував небіжчицю, свою жінку. Чи здогадується вона, з якою його єднали тридцять два спільно прожиті роки, про його Картопляного Бога? Чи стріла його там і чи поділяє віру? Інколи вона являлася сторожеві, проте настільки невиразно, що він не знав, чи вона похитує головою, від чого погойдувалися стіни, стіл і ліхтар, чи йому лише здавалося.
Почувши пиркання автомобіля, сторож припав до вікна, проте крізь візерунки, якими мороз на дитячу втіху розмалював шибу, годі було щось угледіти. Вже як прочинив двері, в які війнуло пізньогрудневою студінню, побачив червоні вогники автівки, що від’їжджала.
Читать дальше