— Отакої! — Жакове здивування поволі переходило в занепокоєння.
— В тім то й річ, — сторож намагався приховати легке сум’яття не надто вдатного брехуна.
Жак мовчав.
— Може, випадково? — провадив сторож, вловивши здогад, що кружляв у Жаковій голові.
— Мабуть, — Жак думав про картоплю у підвалі свого гаража, а ще про цибулю й моркву; казали, морква з Молдавії, була вся як одна і дешева, і вони взяли її майже так само, як картоплі.
— Забігла чи завелася — хто його знає, — не дочекавшись розлогішої відповіді, сторож розвів руками.
Жак кивнув.
— А якщо не одна?
— Дві… — розгубився Жак.
— Ходіть ближче.
Сторож тримав Жака за рукав, і так вони підійшли до воріт Степановичевого гаража, з яких звисав іржавий замок на грубій, наче сарделька, залізній дужці.
— Чуєте?
Жак знизав плечима.
— Сюди, — сторож спробував нагнути вищого від нього Жака до вузенької шпарки між дверима та одвірком, який примикав до стіни його власного, Жакового, гаража.
Жак опустив відро з харчовими відходами, накрите шматком старого рядна, на землю. Газет для такого діла шкодував: що старішими вони ставали — нових уже давно не передплачував — то з непідробнішим зацікавленням Жак вчитувався у повідомлення, що викликали в ньому відчуття очуднення, неоднозначної теплоти та погойдливого абсурду, в якому розпливалися спогади про того іншого Жака, яким він був між сільським дитинством, що обірвалося, мов стежка, яка добігла до урвища, не давши як слід оговтатися, і старістю, на порозі якої тупцював, мов непроханий гість, переминаючись з однієї ноги на іншу.
— Ну що? — нетерпеливився сторож.
Жак знизав плечима.
— А Ви сміливіше.
— Я… — Жак ладний був запротестувати.
— …я мав на увазі ближче, — перебив сторож.
— Щось ніби чути.
— Ніби! У Вас, Марковичу, мабуть, нежить.
— Що ж воно може бути?
— А Ви як гадаєте?
— Не доберу.
— А я так гадаю, — пояснив сторож. — У Степановича миша в мишоловці, а він уже два тижні як не приходить.
— Гм, — сказав Жак.
— Тьху, — скривився сторож. — Он як потхнуло.
— Щоб аж так?
— Отож бо! — мовив сторож тоном рибалки, який веде вудку, міцніше занизуючи улов на гачок.
— А Ви не пробували подзвонити?
— Дзвонив.
— І що?
— Не відповідає.
Степанович жив сам в однокімнатній квартирці, яку жартома називав кавалеркою і яку йому виділили як інвалідові.
— Ви в себе, часом, мишоловки не ставили? — збагнувши, що це може тривати без кінця, сторож облишив ходіння далекими колами.
Відімкнувши й відразу зачинивши зсередини гараж, Жак найперше ретельно обстежив приміщення, позаглядав у кутки, заліз під машину, щоб урешті вилізти, забивши потилицю. До підвалу спускався прокволом, наче й справді побоювався наткнутись на мишу, що здохла і засмерділася. Про всяк випадок Жак замкнув багажник, куди скидав відходи, періодично вивозячи на город, а взимку наповнював ще й картонні ящики в очікуванні, коли зійде сніг, що ставалося інколи аж у кінці березня чи й у квітні.
— Від Марковича кепсько тхне.
Сторож вирішив поділитися підозрами, які останнім часом отруювали його так нестерпно, що він геть занедбав не лише прямі, а й потаємні обов’язки жерця у храмі Картопляного Бога, з колишнім дільничим, власником гаража у третьому секторі та мотоцикла з візком, де втім, ніколи не було пасажира. Вигулькнувши з проїзду у защіпненому на підборідді шкіряному шоломі, дільничий вкочувався в застояну дійсність (так застоюється нестравний жир у печінці), наче з котрогось воєнного фільму, що на пару із «Лебединим озером» Петра Ілліча Чайковського заповнювали телеефір.
— Не миється? — дільничий слухав без особливого ентузіазму.
— Я не про те, хоча, судячи з усього, таки не миється. Я розумію, гарячої води немає, але ж її сьогодні нікому не подають, та й не було раніше ні рур, ні кранів. У річках купалися, очі росою протирали. Я он улітку з колонки, взимку снігом вмиваюся.
Дільничий зміряв співрозмовника скептичним поглядом.
— Ходімо.
Дільничий неохоче посунув назирці.
— Тут, — сторож вказав на місце, де гаражні ворота сходилися з залізним одвірком.
— Ну?
— У шпарині.
Сторож понюхав, подаючи приклад.
— Смердить.
— Скидається на здохлятину.
— Неприємно, — вдруге погодився дільничий.
— Невже там може бути…
— Труп? — колись дільничий, зараз пенсіонер, він промовив це з такою невимушеністю, наче трупи були дорожніми виямками чи цвітом на липі, що нависала крислатою парасолею над дровітнею. Спізнавши розчарування — того ґатунку, коли те, що сукається як велика інтрига, раптом постає приземленим та буденним, сторож вичавив лише розгублене «Угу!».
Читать дальше