Жанна Куява - Із медом полин

– Уже й зірок не небі не видно, мамусю, – мовила до Марійки донька вже тоді, як машина хрещених Арсена та Вальки сховалася в павутинні вранішніх пасхальних сутінків. – Дивіться-дивіться, онде падає якась! – тицьнула вгору вказівним пальцем.

Але Марійка не радила доньці загадувати бажання. Бо не раз переконувалася: безсила та зірка, що падає над їхньою приреченою хатою.

– Мамо, я вам не казала, а, тогово-но, позавчора ввечері, коли падала зірка, я таки загадала одне бажання, – тихо мовила дівчинка, точнісінько копіюючи материну говірку.

– Твій тато, тогово-но, не вірив, що зорі можуть здійснювати бажання, – відповіла на те Марійка, відчиняючи хвіртку дерев’яного паркана.

– Ви мені вже казали про це, – хутко загомоніла мала. – Я знаю: татко вважав, що зірки – то велетенські небесні тіла, а не душі померлих, які прожили на землі праведне життя. Неправда й те, що скільки на небі зірок, стільки на землі людей; що коли померла людина – впала зірка…

– Еге ж.

– Просто… тогово-но, хоч я знаю, що зірки – то дитячі забавки…

– А ти хіба доросла вже, Оленко? – здивувалася Марійка.

– Не доросла, але вже й не маленька, – знітилася дівчинка. – Мамо, позавчора, тогово-но, коли падала зірка, я задумала побачити тата. Ну, щоб хоч приснився. Я ж його майже не пам’ятаю… Тільки те, як на руках до церкви мене носив… І постійно всміхався, – і собі звела губи в усміх, притулилася до мами. – І, знаєте, сьогодні він, тогово-но, явився мені, – прошепотіла Оленка.

– Коли? Як? – здивувалася Марійка, присіла з малою на дерев’яному порозі.

– Мені здається, що він і тепер нас бачить, – провадила мала, позираючи в чисте небо, що скидалося на ставок з уранішньою, не скаламученою ще водою.

– Може, тогово-но, може, й бачить, – сумно відповіла Марійка.

– Бо сьогодні він дивився на мене з неба! – дівчинка не відривала очей од висі.

– Що ти таке кажеш? – і справді неабияк здивувалася Марійка.

– Ну… Коли ми стояли на вулиці, коли батюшка святив паски, мені, тогово-но, так туманно в очах стало й дуже захотілося спати. Але я не спала, мам, ви ж самі бачили! Отоді я підвела голову й у небі вбачила татка. Він був радісний, гарно зачесаний і всміхався… Ну, ото геть такий, як, тогово-но, на портреті вашому весільному! І він мені сказав навіть: «Ти, Оленко, найкраща за всіх! Ще трохи – й про це всі знатимуть!» Отаке він мені сказав. І розтанув, як хмара… А я йому нічого не відповіла, – зморщила носа.

Марійка сторопіла й не змогла на те нічого сказати. Припустила, що Василь таки наснився змореній од недоспаної ночі доньці. Мовила тільки:

– Чого ми сидимо надворі, ходімо до хати, Оленко, будемо снідати…

…Марійка була злегка й окрилилася. Стала подеколи вбиратися у світлішу вдяганку, частіше всміхалася. Вона ж тепер заміжня, то має, як не собі, то бодай чоловікові радість дарувати…

Одразу після одруження й вінчання мати з бабусею Оленою перебралися жити в стару хату, що в сусідстві з Крадунишиною, а молодим дали волю самим вити сімейне кубельце.

– Марійко, а чого коло нашої хати квітки не цвітуть? Насадімо всяких, щоб од весни й до зими красувалися під вікнами! – запропонував Василь уже за кілька днів після того, як стали вони вдвох господарювати.

– Гаразд, – тільки й мовила сором’язлива дружина, знизуючи худими плечима.

– То, може, підеш до сусідки якої чи подружки, попросиш насіння чи цибулин багаторічних? – правив далі чоловік.

– Піду, – погодилася Марійка і хутко попрошкувала до господи Дарини Яворівської, бо в неї такі вже розмаїті та високі жоржини розкошували – аж до самісіньких віконних кватирок!

Згодом і Марійка очепурила хатні вікна цими кольористими чічками, [62] Чічка – квітка. а ще півоніями, перед якими висіяла рядочки яскравих чорнобривців.

– Марійко, о Марійко, а хочеш, я зладнаю дерев’яні ящички – сідала для курей. Чого вони мають отамо в картоплинні чи в сіні гніздитися?! – знову запропонував заповзятий Василь.

– Гаразд, – повторила Марійка, даруючи чоловікові щиру півусмішку.

І поспішила до хати готувати його улюблені вареники з полуницями.

Добре їм зажилося. Усю господарку Василь узяв на свої широкі плечі, усе в його руках кипіло, все його мо-ці й заповзятості підкорялося… А Марійка, яка змалку слухала порад-наказів бабусь, матері, батька і, не сперечаючись, їх виконувала (жила так, наче пливла в човні, однак не веслувала, бо було те кому за неї робити), і нині почувалася комфортно. Умів чоловік орудувати нею. А коли сам брався до якоїсь роботи, то неодмінно з дружиною радився.