Жанна Куява - Із медом полин

Так, мені боляче за скоєний злочин, але воднораз я задоволений, бо саме тут зустрівся з Богом і тобою…»

В останньому листі Василь зазначив:

«У жовтні я виходжу. Двадцятого. Приїду до тебе. Ти чекатимеш на мене. Я знаю. Я вірю…»

Марійка відганяла думки про в’язня, ще й молодшого на півтора року. І не вірила в його сміливі наміри. До того ж була певна: в її родині не погодяться на такі стосунки.

«Як приїде, так і поїде», – тільки й подумала, заховавши останній лист якнайдалі.

Василь приїхав не сам. Із Денисом. Хлопці разом відбували строк, разом і співачок голосистих уподобали. Але загонистому, свавільному Денисові впала в око не русява, з помітним сумом в очах виконавиця, а коротко підстрижена білявка, від якої віяло заворожливою розкутістю. Розпитав у селян про невисоку сірооку дівчину, що співає у квартеті й стріляє очима, як розгніваний Зевс блискавицями, відтак хутко дізнався, як звати й де живе.

– Здорова була! – сказав Маргариті, одчинивши рипливі двері невеличкої веранди. – Я приїхав до тебе й маю намір зостатися!

Звісно, Ритка була здивована такій нахабності, одначе впевнений у собі сміливець їй сподобався.

Відтоді Денис оселився у Крадунихи: спав із Ритою на двоспальному ліжкові, що його вона встигла купити за зароблені на буряках гроші. Але в одній кімнаті з ними й досі ще тіснилися стара баба Параска та мати з Андроном; молодші Люда з Любкою до того часу вже покинули рідну домівку: перша одружилася й перебралася до чоловікової хати, а друга вступила до районного профтехучилища й мешкала в райцентрівському гуртожитку…

Натомість у Василя все складалося не так добре. Марійка зустріла його холодно.

– Хто це? – спитала Тамара для годиться. – Доню, швидше на стіл рихтуй, треба ж хлопця нагодувати! – не приховувала радості від того, що за останні три роки нарешті й до її доньки навідався кавалер. Ще й такий гарний з себе! І полюдський: по очах видно. Очі ж бо, всім відомо, – дзеркало душі!

– Звати Василь, сирота, батьки, тогово-но, померли. Два роки відсидів у колонії за те, що мало не до смерті, тогово-но, побив людину, – нещадно відрекомендувала гостя на диво сувора Марійка.

Василь зніяковів, ба навіть десь у глибині відчув нотки розчарування в цій незнайомій, але коханій дівчині.

– Але на його місці, мамо, я, тогово-но, зробила б так само, – приголомшила Марійка, й на обличчі гостя майнула ледь помітна усмішка.

По обіді Марійка провела Василя на «четвертий» автобус.

– Дякую за почастунок, – хлопець був щирий. – Давно не смакував я таких апетитних домашніх страв, – засміявся. – Ще поки бабця жила, то теж ситим був, усе просив, щоб приготувала мої улюблені вареники з полуницями. Рік, як померла. Прийшов я додому, а там – ні бабусі, ні Цигана…

Марійка вгледіла запилений передок старого автобуса, показала на нього легким рухом гоструватого підборіддя.

– Можна я до тебе й у неділю приїду? – спитав наостанку Василь.

– Не знаю, – тільки й відповіла Марійка.

Коли автобус від’їхав, дівчина помчала на кладовище, припала до Миколиної могили й, захлинаючись, стала розповідати коханому про нового гостя.

…Після того, як Марійка попросилася до Шолудихи в невістки й вернулася додому ні з чим, село гуло лишень однією новиною. У кожнісіньку оселю пташкою влітала чутка про неймовірний трапунок, оселялася в когось надовго, а з іншої садиби вистрибувала того ж таки дня, обрісши вже пікантними подробицями й уточненнями. За місяць у багатьох хатах панувала думка, ніби Марійка тому так міцно побивалася за Миколою, що зосталася вагітна, дехто вигадав, що одразу після похорону їй у районі зробили аборт, а ще комусь верзлося, що через ту тяжку втрату вона дитину скинула…

Односельці ніяк не вірили, що можна любити отак, ні разу й не поцілувавшись. Торочили: як диму не буває без вогню, так і теперішня любов неможлива без злягання – так вони називали секс.

Марійка спершу бідкалася про почуте, плакала багацько, а відтак замкнулася. Стала щонеділі ходити до церкви й ніяк не могла зняти з себе чорного шалика. Носила його й через болючу смерть коханого, й од невимовної печалі через людські жорстокі пересуди.

Легко молоти язиком перчисту мішанину, та непросто рештки од неї вимести з покривдженого серця.

Хай там як, але Марійка однаково поспішала на кладовище. Переважно ввечері, в суботу. Тоді селяни в хатах тулилися: порядкували, підлогу натирали та з себе, за тиждень нароблених, пархи змивали…