Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Я допомагаю тобі розпочати розмову і сказати те, що ти хотіла мені сказати. Я навіть можу сказати перші слова: «Марку, ти дуже хороша людина…»

— Ти про що, Марку? Я зовсім не те мала на увазі, — відштовхнула його, надула губи. — Тепер я тобі нічого не скажу.

— Просто ти колись попереджала мене, що в тому разі якщо ти зустрінеш іншу людину й полюбиш її, то мені скажеш приблизно такі слова: «Марку, ти дуже хороша людина, але я тебе не люблю».

— Ні, ти не вгадав. Я про інше тобі хотіла розповісти, ходімо в кімнату, мені тут незатишно, надто багато світла у вікні, воно сліпить очі і робить твоє обличчя надто дорослим, я бачу всі зморшки біля твоїх вуст і очей.

— Я не знав, що в мене є зморшки. — Пішов слідом за нею. У кімнаті було тьмяно, щільні темно-коричневі гардини затуляли сонце, і, поглянувши на неї, він глибоко вдихнув і захвилювався: в цій напівтемряві її східне обличчя здалося настільки гарним і незвичайним, що він підійшов і поцілував її в губи, поцілунок був таким ніжним, що вона вхопила його за голову й повалила на диван, потім застогнала і завмерла, він також не ворушився.

— Я не хочу тобі цього казати, це було вчора, і я тепер шкодую, що так сталося.

— Ні, не виправдуйся, просто скажи.

— Марку, — подивилася йому в очі, — я переспала з мужчиною, старшим за мене на десять років.

— Це все, — Марк підвівся, пішов до виходу, взув туфлі і, накинувши куртку, відчинив двері.

— Ні, не все! — підбігла до нього.

— Я не запитував, я просто сказав: «Це все».

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі те, що сказав, я маю на увазі, що наші стосунки на цьому закінчуються, і ти можеш жити так, як ти хочеш. Я не ставатиму тобі на заваді, Дашо, я йду.

— Ідеш?

— Іду.

Відчинив двері, поглянув їй в очі і, важко зітхнувши, вийшов у коридор. Вона стояла й дивилася йому вслід, сподівалася, що він озирнеться, він не озирнувся, він ніколи не озирався, коли йшов назавжди. Даша зачинила двері тоді, коли за ним закрилися двері ліфта. Потім вона дістала мобільний і почала писати йому повідомлення. Потім сіла на підлогу і вп'яла погляд у стіну, їй не хотілося ні про що думати, їй не хотілося нікого бачити, їй не хотілося ні з ким розмовляти і їй зовсім не хотілося нікуди йти. Марк зрозумів, що саме сталося, тоді, коли від'їхав від її дому досить далеко. Враз йому здалося, що втратив щось дуже важливе. Це вперше за багато років він пережив щось подібне після розлучення з дівчиною. Раніше це минало так безболісно, що було навіть нецікаво, і тепер, коли почув від Даші про те, що вона переспала з чужим мужиком, він одразу вирішив покинути її й навіть не сумнівався в тому, що забуде її за десять хвилин. Десять хвилин уже минуло, а вона ніяк не зникала з пам'яті.

— Таксист, — вперше подивився у вікно.

— Ну? — не повертаючи голови.

— Вези мене на Московську.

— Ти ж казав, на Оболонь.

— Ні, я передумав, вези мене на Московську і роби це якомога швидше, я спізнююсь.

Марк спізнився на півгодини. Степан поставив музику і, знервований та червоний, сидів, повернувшись до стіни. Поряд із ним стояло кілька людей, намагаючись заспокоїти мужчину, який сидів у великому чорному кріслі й не зводив очей із настінного годинника.

— Я знаю, що спізнився, — кинув куртку на стілець, — у мене на те були причини. Є дзвінки?

— Марк, ти нормальний? — Степан скочив на ноги й підійшов до нього впритул.

— Я нормальний, Степане, і ти про це знаєш. Також ти знаєш про те, що це моя програма і я можу іноді спізнюватися.

— Знаю.

— То навіщо скачеш? Сядь і сиди, — обійшов чоловіка в кріслі й відчинив двері студії.

— Марку, я до тебе, — мужчина говорив тихо, але його було дуже добре чути.

— Ну, — Марк озирнувся.

— Сядь, поговоримо, — його тон зовсім не змінився, він справляв враження дуже впевненої в собі людини.

— А це нічого, що в мене ефір і нема ніякого бажання з вами розмовляти? — Марк зачинив за собою двері, і Степан побачив крізь скло, як він надів навушники й махнув рукою. Мужчина підвівся з крісла і, діставши з нагрудної кишені папірець, написав на нім кілька слів, і, кинувши на стіл, нахилився і шепнув щось Степанові на вухо, той подивився на нього так, ніби той не сказав нічого важливого. Мужчина вийшов.

— Марку, є дзвінок, — виставив рівень звуку.

— Так, це Марк Лютий, і я радо вітаю вас у нашому ефірі.

— Люда, слышь, останься с малым. Ты нормальная вообще? Ему же шесть лет всего, ему в школу в этом году, а ты его бросаешь. Кто его подберет?