Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— М-а-а-арку, — вона завжди зверталася до нього ось так, протягуючи єдиний у його імені голосний.

— Я. — Він сидів на підлозі під батареєю і гриз телефонну антену. Поряд із ним лежали шматочки шоколаду й чашка з недопитою кавою.

— Коли ти встав? — стала в дверях і здивовано усміхалася.

— А скажи, Дашо, тобі ніколи не здавалося, що ось, нарешті, настав момент, заради якого ти народилася на світ?

— Ти про що?

— Я думаю, що в моєму житті такий момент настав.

— І що ти зробиш?

— Те, що мушу. Я не можу інакше, я так довго його чекав: жив-жив-жив, пив пиво, трахав дівчат, ходив у кіно, грав у футбол і робив ставки в букмекерській конторі, бився за гроші, займався журналістикою, писав романи та вірші, читав сучасників і класиків, мріяв про майбутнє, чекав війни з Іраком, повернення до СРСР, конфлікту з татарами, економічного колапсу, дефолту, знищення решток незалежності, підвищення цін на транспорт і хліб, посилення епідемії туберкульозу, вимкнення світла, тепла й газу, боявся захворіти на СНІД, стати наркоманом, геєм чи навіть бісексуалом, не заробити грошей на квартиру, зневіритися в ідеалах християнства, у політиці опозиції, чесності президента та православної церкви, — так минуло двадцять сім років, і я більше не можу, я маю взяти цей шанс, він мій! Чуєш? Мій!

— А ти не колешся? — підійшла й сіла навпочіпки перед ним.

— Ні, — повернувся до плити й заплющив очі. — Ми не побачимося більше, Дашо.

— Ти не простив мені?

— Простив, — він дивився в підлогу, — простив. Ти, Дашо, маєш мене зрозуміти.

— Я намагаюся.

— Це не те, Дашо. Я піду. Я зараз встану і піду.

— А я? Ти ж чув, я люблю тебе, — сказала це якось приречено.

— Так, я чув, і ти чула, що я люблю тебе. Справа не в тому, чи любимо ми.

— А в чому?

— Маємо ми бути разом чи ні. Ти колись сказала, що будеш зі мною все життя, але ще не знаєш, у якій ролі. Так от, я тобі скажу, в якій саме: ти будеш моїм добрим спогадом, — підняв голову й подивився просто в її дещо звужені, гарні-гарні карі оченята.

— Знаєш що, Марку? — вона починала помалу червоніти, її голос ставав жорстким і зовсім не рідним.

— Що? — не відводив погляду.

— От хочеш, я тобі правду скажу?

— Скажи, — він зовсім не хвилювався, і це її дещо дратувало, оця його холоднокровність і впевненість у собі.

— Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще раніше, але в той момент, коли ти відмовився займатися зі мною сексом, посилаючись на свої релігійні переконання, я списала це на принциповість, а насправді ти боявся, що я завагітнію. Це сталося після того, як зліз презерватив і трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тоді все минулося. Потім, коли ти не поїхав зі мною до батьків, я знайшла цьому пояснення і переконала себе, що це твоя скромність, а насправді ти злякався відповідальності й офіційного статусу нареченого, тепер ти взагалі прощаєшся зі мною і пояснюєш це тим, що в тебе є якась надмета. Марку, ти боїшся, боїшся мене, розвитку наших стосунків, ти боїшся створювати сім'ю, ставати батьком, виховувати дітей, узагалі, ти боїшся дорослішати, Марку, і навіть тепер я часто згадую ті твої слова. Пам'ятаєш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми підемо в гори й загинемо, зірвавшись зі скелі, або підемо на яхті в океан і потонемо, я не хочу помирати старим у ліжку, і я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боїшся, Марку, і тому тобі все одно, що робити, аби лише не бути ні перед ким відповідальним.

— Невже?

— Ти професіонал, Марку, і єдине, де ти таки ведеш себе відповідально, — це в роботі: ти виконуєш її на сто відсотків, бо не любиш утрачати гроші та репутацію. Всього іншого для тебе не існує, і мене також. Ти отак просто кажеш мені «прощай», ніби моїх почуттів, моїх мрій, моїх бажань і планів для тебе не існує. Ти скажеш мені «прощай» і підеш. А я? Як жити мені і що ти залишиш мені на згадку?

— Ти зможеш знайти собі іншого. Ти ж так давно цього хотіла!

— Ні, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… — вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.

— Не плач, — він обійняв її за плечі і пригорнув до грудей. — У тебе знову зачервоніються й почнуть боліти очі. Я не хочу, щоби в тебе боліли очі, маленька. Давай просто помовчимо, бо ні ти, ні я — ми не знаємо, що буде завтра, ми живемо в дивній країні, де не завжди все стається саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто є одна справа, яку я маю зробити, щоби ніколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумієш?

— Скажи мені, в чому річ? — вона торкнулася устами його надірваної набряклої губи й так довірливо поглянула в очі.