Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Мало даешь, парень, — невдоволено буркнув.

— Нормально, — пішов у бік метро.

Йому вдалося втиснутися тільки в третій потяг. Спереду на нього напирали великі груди пишної білявки, ззаду якийсь пенсіонер постійно крутив своїм дипломатом, праворуч двоє молодиків голосно реготали й відригували дешевим порошковим пивом. Білявка кілька разів перехопила його погляд і мило всміхнулася.

— Вам удобно? — видихнула повітря, і Маркові стало трохи вільніше.

— Так, усе гаразд.

— Майя, — її уста когось йому нагадували, але він ніяк не міг згадати, кого саме.

— Марк. До речі, я зараз виходжу.

— А я еду дальше, — знову глибоко вдихнула, і Марк відчув на собі всю пругкість і міць її бюсту. — Может, телефонами обменяемся? — він помітив у її очах таку неприховану хтивість, що йому заніміли пальці і пучки вкрилися потом.

— І ви завжди отак роздаєте номер свого мобільного в метро?

— Очень редко, — пустила очима бісиків і ще сильніше притиснулася до Марка.

— Ви знаєте, я б записав ваш номер, але навряд чи мені вдасться вам зателефонувати.

— Но все же, — Марк відчув, що її стегно вперлося йому в пах і ритмічно рухалося вгору й униз.

— Я виходжу.

Білявка невдоволено фиркнула й відступила.

Марк вискочив на перон і помчав до ескалатора. Сильне збудження, викликане дотиками білявки, ніяк не минало, і він навіть трохи пошкодував, що не записав її номер, але потім заспокоїв себе тим, що нічим більшим, ніж сексом на одну чи навіть кілька ночей, спільним відпочинком за його рахунок чи грандіозним шопінгом у жіночих магазинах це знайомство не закінчилось би, тому викинув її з голови і знову поглянув на годинник. Початок дев'ятої. Він прийшов до камери схову і, діставши з кишені папірець, набрав код. Дверцята відчинилися. На поличці лежав невеличкий кейс темної шкіри з кодовим замком. Марк узяв його, він виявися зовсім неважким. Завібрував мобільний.

— Алло, — виходячи на вулицю.

— Ты взял кейс? — голос був йому незнайомим.

— Так, я взяв.

— Ты знаешь, что домой тебе ехать нельзя?

— Ну, — спускався вниз до оптового ринку, виглядаючи вільну машину.

— Давай в отель «Днепр», там для тебя забронирован номер. Паспорт с тобой?

— Так, — підняв руку, білий «опель» різко загальмував.

— В кейсе — флешка и магнитофон. Завтра в два у тебя пресс-конференция в УНИАНе. После нее узнаешь, где получить деньги, и на этом наши с тобой отношения закончатся. Ты все понял, Марк?

— Так, — поклав кейс на коліна. — Готель «Дніпро», — до водія.

— Что?

— Це я водієві.

— А, — закашляв. — Ну все тогда. Будь на связи.

Марк ніколи раніше не ночував у готелі «Дніпро», і йому було дуже цікаво, які там ліжка й ванни. Водій слухав радіо «Шансон» і не звертав на Марка жодної уваги.

Готфрід Унермак саме повечеряв і вирішив трохи пройтися вулицею. Якраз напроти готелю був парк, і він думав піти туди та, взявши морозива чи газованої води, посидіти на лавці, думаючи про своє й розглядаючи перехожих. Особливо йому подобалось, що в Києві так багато гарних дівчат, і влітку вони дуже одверто вдягаються, і, коли йдуть вулицею, можна навіть розгледіти колір їхніх стрингів та пухирці на сосках. Так, більшість київських дівчат бюстгальтерів не носить. Коли він уже вийшов із ресторану й попрямував до переходу, подзвонив телефон.

— Слушаю, — він добре знав, хто йому телефонував. Розмовляли німецькою.

— Парень, с которым вам предстоит поработать, минут через десять подъедет к отелю. Он выйдет из белого «опеля». В руке у него будет кейс темной кожи. Он около двух метров ростом, худощавый, русые волосы, и еще он очень похож на Христа, по крайней мере, того, которого мы видели в кино.

— Я дождусь его.

— Он остановится в номере на вашем зтаже. Налево от лифта.

— Я прослежу, в какой номер он войдет.

— Работу нужно сделать завтра вечером. В девять я позвоню вам, и вы должны будете мне сказать, что работа выполнена. Лады?

— Да, — сховав мобільний до кишені.

Готфрід не пив спиртного, але дуже багато палив. Він завжди носив із собою пачку «Давідофф», такі, знаєте, маленькі чорні цигарочки, дуже гіркі, але дим такий духмяний, що ота гіркота навіть не вчувається. Готфрід курив маленькими, але частими затяжками, випускав дим через ніздрі, потім дивився, як тліє попіл, спостерігав за химерними візерунками, які вимальовує в повітрі дим, і знову брав до рота фільтр. Біля нього зупинилася дівчина, руда, вона запитала доброю англійською, чи не хоче він розважитися, Готфрід усміхнувся й побажав їй успіху. Білий «опель» він помітив, коли той звернув на Грушевського. Загасив цигарку і повільно рушив до готелю. Авто зупинилося навпроти газетного кіоску. Марк довго не виходив, ніяк не міг знайти двадцять гривень, у його гаманці було так багато відділень, що гроші чи важливий якийсь папірець можна було шукати якихось п'ять хвилин. Врешті він зачинив за собою дверцята і, опустивши голову, пішов до входу. Швейцар чемно з ним привітався, і Марк пропустив перед себе нестарого ще, симпатичного чоловіка, той подякував йому німецькою, і Маркові здалося, що він надто довго та прискіпливо його оглядав, врешті мило сміхнувся й зайшов до холу. Марк пішов слідом. На рецепшені сиділа приємна дівчинка років двадцяти трьох і уважно вдивлялася в монітор.