Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Іван, зваживши склянку в руці, нерішуче відсьорбнув близько половини від налитого й уже був замахнувся виделкою на помідор, коли Євген протестно заметеляв головою:

— Ні-ні! До дна давай! Ти що, мене не поважаєш? Не поважаєш мою творчість?

Приречено ковтнувши залишки пекучої горіляки з присмаком вапна, Іван пожадливо почав запихати до рота шматки вже добряче прокислого помідора з так само несвіжою, звітрілою цибулею. У роті утворювалась гидотна каша, проковтнути яку було майже несила. На щастя, саме в цей момент жіночка в брудному білому (а точніше — жовтому) фартушку принесла їм на стіл дві миски гуляшу з картопляним пюре. Щоправда, слово «пюре» мало стосувалося цих крупних і слизьких крохмальних шматків: складалося враження, неначе грубо порубані коренеплоди в каструлі з окропом товкли самі себе, не чекаючи товкача, і тому не довели справи до цілковитого завершення.

— Дякую, тьоть Ань! — Вишкірився до жіночки Євген. — У вас сьогодні все таке смачне. Ну прямо як удома в мами!

Іван із сумом пригадав бурштинову прозорість наваристої юшки з галушками, яку готувала Марина, її легкі й пухкі, аж повітряні, вареники та сирники й із зусиллям увіпхнув до рота виделку з хрящуватим шматком яловичини. Євген і собі заходився коло гуляшу, водночас наливаючи до склянок, хоча цього разу трохи менше, ніж попереднього, грамів десь по сімдесят.

— Ця Спілка, — Він, не припиняючи жувати, зробив якийсь округлий рух рукою, усе ще стискаючи в ній пляшку, — це ж кишло! Балаган! Вертеп! — Євген поставив пляшку і, відклавши виделку, узявся жестикулювати вже обома руками. — Я собі тисячу разів зарікався сюди не ходити. Ні ногою!

— Ну, слухай, ти давай розкажи про ті підвали, ілі шо то було? Бо мене вже й на сон тягне, і даже жрать хочеться од твоїх описаній, — Петро сказав це в темряві гугняво-заспаним голосом і зарипів пружинами ліжка. — По существу давай чи то, як його, по суті?..

— По суті, всі вони, ті, що там сидять, — це ж трутні, графомани… — Євген трохи знизив голос і схилив обличчя над мискою з гуляшем. — Вони ж усе життя тут штани протирають. Тьху! Вони свій народ із вікна тролейбуса бачать…

Неприязнь гуснула в Євгеновому голосі, загрожуючи ось-ось перейти у відкриту ненависть. Але він, видно й сам це зрозумівши, знову схопився за пляшку.

— Давай по третій. Нехай вони виздихають.

«Узагалі-то третя п’ється за любов», — Майнуло в Івановій голові, але наступної миті Євген уже цокнув своєю склянкою об його та рвучко перехилив напій. Іван автоматично повторив цю дію й зажував пекучу гіркоту залишками салату. горілка вступила в голову, стіни з червоно-чорними малюнками неначе трохи відступили вглиб. Він роззирнувся довкола.

— Гарні малюнки!..

— Е-е-е, мазанина! — Відрізав Євген, пирскаючи з рота червоним лушпинням помідора. — Стилізація для вишиваних патріотів… А ти взагалі знаєш, де ми оце зараз сидимо?

— У Спілці письменників? — Іван перепитав, хоча це й так було цілком очевидно.

— Та ні, це й так ясно. Я тобі про інше сказати хочу. Ми ж у підвалі, вірно?

— Ну, так… — Іван не мав що заперечити, таки справді в підвалі.

— Так ото ж. Тут, на печерську, цих підвалів… Як би це тобі пояснити… словом, вони засекречені!..

— Як це — засекречені?

— Ну, тобто, може, і не засекречені, але… Тут, кажуть, десь зовсім поряд, підземний хід пролягає.

— Підземний хід? Метро?

— Та яке там метро? — Євген аж слиною бризнув, обурений Івановою нетямущістю. — Кажу ж тобі, хід підземний! Комуняками виритий! Розумієш?

— Не… не зовсім… — Іван не прикидався, він щиро не розумів. Від випитої горілки весь уміст голови зробився червоним і теплим, хотілося схилитися на стіл, підкласти лікоть під голову й подрімати.

— Комуняки! Прорили! Тут же поряд ця… Адміністрація президента! А раніше що це було? ЦеКа! Утямив тепер? — Євген заговорив короткими, гучними фразами, схилившись майже до обличчя Іванові. — І звідти, із ЦеКа, у них був хід, яким вони могли добратися непоміченими спершу в Нацбанк, отут, поряд. Ти ж знаєш?..

— Ну, знаю… — Іван кивнув.

— Так, а від Нацбанку цей самий хід тягнеться до Кабміну. І далі — у Верховну Раду.

— Он як…

— Ось так. І вони свої чорні справи могли вирішувати так, що їх ніхто не бачив! Зрозумів?

— Здається, зрозумів. — Іван провів язиком поза зубами. Шматочки жилавого гуляшу де-не-де позастрягали, і це було не вельми приємно. Та й узагалі, вся ситуація й атмосфера не видавались найкомфортнішими.