Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Минулої осені з кумом трапилася якась прикра й химерна історія. Забігши одного жовтневого вечора привітати хрещеницю з уже минулим днем народження, він перехилив кілька чарок і заквапився додому. Іван провів його на тролейбусну зупинку, а о третій ночі прокинувся від різкого телефонного дзвінка. Схвильований голос Оксани в слухавці крізь плач повідомив, що кум додому не доїхав. Два наступних дні минули в нервових пошуках, аж доки щезлик не з’явився у спецвідділенні в Глевасі. Він плутано щось там пояснював, як їхав у метрі й вийшов не на тій станції, проте ні Іван, ні Марина, ні Оксана не йняли віри: занадто очевидним було, що чоловік з’їхав із глузду. Виписавшись через місяць, кум склав свої речі й, нікому нічого не пояснивши, поїхав до матері в Мотовилівку, щоб там відлежатись і зализати рани. Іван із Мариною, як уже могли, заспокоювали сердешну Оксану й переконували її не поспішати подавати на розлучення: а раптом все іще направиться…

Саме кум і познайомив Івана з Євгеном. Це сталося, здається, років зо три тому — тоді кум із гордістю представив невисокого русявого чи то хлопця, чи вже й чоловіка з крупними рисами обличчя, серед яких особливим розміром чомусь виділялися ніздрі:

— Знайомся, Іване, це Євген, він письменник. Євгене, а це мій кум Іван, він також, як і я, музикант.

Іван тоді не вельми розумів, що ж то за люди такі — письменники. Звісно, у нього в шафі, на полиці, стояло з кількадесят томиків, куплених ще за часів студентства (і як то в ту бідну пору все ж вистачало нашкребти кілька рублів на книжки!) або взятих у друзів на кілька днів почитати й учасно не повернутих. Але жодного живого письменника він доти, окрім як по телевізору, не бачив.

Євген же виявився самородком із якогось східноволинського містечка. Там, у своєму містечку, він працював інспектором лісового управління, тож відповідно до своєї посади мав рушницю та службову хатинку в лісі. Освіту він теж мав, щоправда, незакінчену — зо три роки педінституту й курси операторів газових котелень. Саме там, у котельні, на попередній своїй роботі, Женя й почав писати. А ставши вільним лісовим чоловіком, він розмахнувся вже геть широко, купив собі на базарі в Чуднові вживану друкарську машинку й настукав на ній один за одним три романи. Потім двома електричками з пересадкою у Фастові дістався до столиці, де якимось дивом одразу прилаштував один із тих романів у солідний товстий журнал, який, щоправда, гонорарів не платив, пропонуючи авторам брати собі примірників із публікаціями, скільки їм забагнеться. Два інших Євгенових романи взялось опублікувати під однією обкладинкою невелике видавництво, у якому заступником головного редактора працював давній приятель автора-початківця, — на відміну від самого Євгена, він таки довчився в педінституті до кінця, отримав диплом і тепер більш-менш успішно робив собі кар’єру філолога, як уже сам її розумів.

Тож того вечора, тиждень тому, Іван зовсім випадково зустрів Євгена в метро. Той сам першим кивнув йому з тупичка в кінці вагона, продерся назустріч крізь не вельми щільну юрму пасажирів і міцно потиснув руку. Якась прихована, проте погано стримувана радість зяяла в самій глибині очей письменника-початківця.

— Дивись! — Євген кивком голови показав собі на бік, під пахву. Там він ліктем притискав, захищаючи від вагонної тисняви, три чи чотири примірники книжки в м’якій сіренькій, проте глянцевій палітурці.

— «Шабля цноти», — Прочитав Іван, трохи нахиливши голову, назву на обкладинці, набрану широкими білими літерами.

— Щойно вийшла! — Причина радості в Євгенових очах робилася зрозумілою. — Авторські екземпляри. Їдьмо обмиємо!

— А куди? — запитав Іван, бо сонце вже підбивалося під вечір, а вдома чекали вечеря, дружина й донька.

— Як куди? В «Еней», куди ж іще? Через одну виходимо. — І Євген почав потроху розвертатися в бік дверей, і далі дбайливо притискаючи передпліччям свій паперовий скарб. — Як замочимо, я тобі одну підпишу. Прочитаєш.

— Іван так і не зрозумів, який інтонаційний знак мав би стояти після останнього слова на письмі — запитальний чи окличний. Швидше все ж — окличний.

Вони вивалилися з вагона разом із тлумом інших пасажирів, перейшли з однієї станції на іншу й довго піднімалися двома ескалаторами аж до верхнього виходу, який кияни колись давно вже нарекли «літаючою тарілкою». На ескалаторі Євген зі щасливим сміхом у голосі плутано розповідав, як несподівано швидко побачила світ його книга: