Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Купувати жетон при вході, як то порадив молодик у спортивному костюмі, Федір Іванович не мусив — він придбав цілу жменю цих пластмасових кружалець, щойно прибувши до столиці, тиждень тому. Витратив тільки три: один, щоб першого дня дістатися до Святошина, і ще два — на вчорашній візит до лікарки й повернення в Ірпінь. Тож у кишені ще поклацувало, перекочуючись, десь зо п’ять тих зеленкуватих «метрових таблеток», як називав жетони малий син одного київського приятеля. Так що стояти в черзі до каси потреби не було. Пройшовши турнікет, письменник збіг сходами донизу.

Під час його попередніх відвідин столиці станція «Святошин» ще була останньою на лінії, але тепер… Іще дві станції невідь-звідки виникли, проклюнулися крізь асфальт, неначе гриби в кам’яних нетрях столичного мегаполіса! І потяги на Святошин звідти вже прибувають повні, а то й переповнені, як ось зараз, у ці ранкові години.

Уже на пероні Федір Іванович учергове помацав кишеню піджака під плащем і зиркнув праворуч, у тунель.

Звідти під кутом уже било світло й наближався гуркіт п’яти вагонів.

Колись, у часі однієї з незчисленних путівок до будинку творчості, старші, досвідченіші київські колеги показали Федорові Івановичу «сьомий стовп» — колону, біля якої завжди опиняються двері потяга. Пригадавши давню науку, він і зараз зайняв позицію поряд із сьомою колоною, якщо рахувати від виходу до електричок. Та цього разу машиніст загальмував трохи завчасно, і двері не доїхали до нашого героя метра на півтора. До дверей одразу ж метнулося кілька жіночок із возиками на коліщатках та картатими торбами, тож коли письменник спробував і собі ввійти, то опинився в такій самій тисняві, як і в електричці. Тільки триматись тепер потрібно було згори, на рівні голови. Довелося знов трудити ліву руку, правицею й надалі захищаючи дорогоцінну кишеню.

Дорогою (станції «Нивки», «Берестейська») люду до вагона все прибувало. Проте на «Шулявській» тлум поменшав. Багато молодих і середнього віку людей із заклопотаним обличчями залишили вагон. Федір Іванович тепер міг прилаштуватись більш комфортно і безпечно — у глибині вагона, біля самих дверей, тих, внутрішніх, які не відчинялися. Можна було трохи розгледітись довкола й вийняти праву долоню з кишені плаща. Тільки рекламних оголошень на стінах вагона не треба читати, бо знову настрій зіпсується: суцільна безграмотність, кальки з російської, кострубатий синтаксис, убогі, примітивні звороти. Онде — «мішок»! Ресторан «горячих бутербродів»! Одразу видно, які вони українці. Думають по-російськи, ото й пишуть «горячих»! Та й назва ресторану!.. Можна об заклад битися, що «мішок» — це зовсім не лантух, ні! Просто власник ресторану, мабуть, має ім’я Михайло, і в зменшувальній формі його друзі називали мішок. А якщо він ще й повнуватий — а він запевно повнуватий!.. Ото назбирав товстун грошей та й відкрив харчевню для таких самих товстунів!.. Їжте, мовляв, мої бутерброди, поки «горячі»!.. Безнадійна, повна відсутність чуття мови! Та й чого іще від них чекати, від цих космополітичних, зрусифікованих киян?

Онде вони сидять із пісними ранковими фізіономіями. Старші й молодші їдуть кожне у своїх справах: на роботу, по крамницях, до друзів. Ситі, вдоволені міщани! Читають свої київські газетки з кросвордами, ілюстровані журнальчики, звісно ж, російською — «Отдохні», «Ліза», «Viva!».

О ні, диви-но! Симпатичне дівча в довгій джинсовій спідниці розгорнуло на колінах новий роман Соколенчука «Париж-Коломия». Яскрава обкладинка, портрет автора на останній сторінці. Гм!.. Михайло Соколенчук! Теж мені — лідер покоління… Федір Іванович пам’ятав Соколенчука ще молодим, із густою темною шевелюрою, учасником одного з семінарів творчої молоді. Тоді ще не Михайло, а просто Мишко писав вірші, а проза, яка й зробила його популярним, з’явилась набагато пізніше. Федір Іванович — тоді, ще просто Федір — під час обговорення Соколенчукових поезій виступив різко й рішуче. Його щиро дратували ті діалектизми, чи, як він їх називав, «западенізми», що ними щедро пересипав свої твори його колега-одноліток з Коломиї — «фана», «брами», «сутерени».

«Ми маємо писати простою мовою, щоб нас розуміла кожна доярка в селі! — Федір Іванович навіть пригадав, як він тоді суворо й серйозно дивився в насмішкувато примружені карі очі галичанина. — Тому й має бути „прапор“, „ворота“, „склепіння“! Складних, маловживаних слів потрібно уникати, якщо ми хочемо, щоб нас читали!»