Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Зрештою, не витримує молода жінка з яскраво нафарбованими губами й нігтями. Вона сидить біля вікна з барвистим журнальчиком на колінах і звідти, зі свого місця, голосно й чітко кричить жебракові:

— Вали, вали звідси! Ніхто тут твою мазанину не купить! Проходь давай, не смерди!..

Жебрак сумно зиркає на неї, понуро згортає свої полотна й повільно, накульгуючи, проходить далі. Федір Іванович ще більше відхиляється, але бомж ніби навмисне тулиться до нього ближче. Ось уже між ними лише кілька сантиметрів. Жебрак протискається між письменником та чоловіком у шкірянці, і Федір Іванович бачить немите рідке волосся, що стирчить із-під зимової шапки, бачить скалічене вухо, мабуть, надірване десь у бійці. Кров запеклася на вусі темною, брунатною плямою, а поверх підсохлої крові проступають, неначе пісок, жовтуваті кристалики гною. Письменник, не витримавши, ще далі відступає убік, аби тільки це антисанітарійне лихо швидше пройшло, минуло.

А онде вже й білицькі гаражі попливли за вікном. Це, вважай, півдороги до Святошина подолано. Бо далі іще два коротеньких перегона — і тоді на метро. Може, хоч там вільніше буде.

«Станція Бєлічі!» — каркає голос зі стелі, і потяг спиняється. Ось тобі й маєш — один раз «Біличі», другий — «Бєлічі»! Де, де в цих людей чуття мови, почуття національної гідності?! Хочеться прямо зараз, розштовхуючи всю цю вагонну тисняву, пройти аж ген туди, вперед, через усі ці напхані вагони, увірватись до кабіни машиніста й усе-усе йому висловити!..

Тим часом у Біличах із потяга, здається, не вийшов ніхто, а ввійшло таки чимало. Принаймні тиск людських тіл, що його звідусюди відчував на собі письменник, посилився, і то таки відчутно. Його буквально вдавило пахом у спинку сидіння, за край якої він мусив триматися, навіть ноги довелось поставити вужче. Ліва долоня, та, якою хапався за спинку, вже аж заніміла, права, захищаючи ніжний вантаж у піджаку під плащем, укрилася холодним потом.

«Новобєлічі — Без остановки! Слєдующая станція — Святошин!» — знову по вухах різонуло хрипке оголошення. Настрій потроху псувався. Краще б уже цей нафарширований людьми залізний хробак зробив зупинку на станції Новобіличі, аніж слухати цю бридню й нервувати через таку непросвітенність тих, кого вважаєш своїми співвітчизниками. Темні, неосвічені люди без променя шляхетності в душі!..

Аби заспокоїтись, Федір Іванович спробував перемкнути свої думки на щось відсторонене — приємне, високе, світле. Делікатно притискаючи в захисному жесті праву кишеню, він раптово збагнув, осягнув грандіозну у своїй глибині ідею: усе життя, вся діяльність українського поета-патріота має саме цей вищий сенс — оберігати! Дбайливо плекати вогник рідного слова, іскру поезії, стояти на сторожі прадавніх традицій, чистоти та духовності. Бо світ навкруги жорстокий і цинічний. Ним править зиск і чистоган. Тож якби не ми, нечисленні лицарі чистоти й краси, то він, цей світ, уже давно перетворився б на суцільне захланне пекло. Бо не в кожного, ой далеко не в кожного стає сили та душевної снаги вийти й стати на герць в обороні того доброго, ніжного і світлого, що, власне, і робить людину людиною. Тому плекати, дбати, стерегти й обороняти — місія обранців. І яка ж це висока честь — належати до їх числа!

За вагонними вікнами тим часом почергово промайнула теплоцентраль із гігантською трубою, білицький цвинтар із недобудованою церквою на краю, платформа, а за нею — сірі колони новобілицького мосту. Потім обабіч залізниці потяглись гаражні бокси: деякі металеві, а інші — стаціонарні, цегляні — солідні, із підведеною електрикою та водогоном. Федір Іванович навіть кілька разів крутнув головою, озираючись на ці архітектурні шедеври, які своїм виглядом відбивали естетичні вподобання господарів. Один гараж навіть, як здалося, мав ознаки мавританського стилю. Принаймні дві башточки по його боках нагадували зменшені мінарети. А в себе вдома, за багатоквартирним будинком, Федір Іванович уже багато років тому встановив примітивну дешеву «черепашку», в якій і тримав свою «Таврію Нову», що прийшла на зміну розбитій і виснаженій «копійці». Уже давно час було подбати про якийсь надійніший прихисток для транспортного засобу. Бо на сина-студента великої надії не було: випросити в батька авто, щоб покатати на ньому однокурсниць, він умів майстерно, проте у справах практичних був цілковито безпорадним. Тож доведеться писати самому собі якесь подання на бланку Спілки письменників і йти в обласну архітектуру, де крізь зуби спілкуватися з тими черствими чиновниками. Адже уваги до творчої особистості в нас так просто не доб’єшся: це вам не футболіст, якому квартиру дають за півроку, хоч команда обласного центру все одно займає стабільне чотирнадцяте місце в другій лізі чемпіонату України…