Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Але його не зрозуміли і для знущання неначе
Назвали так ту тварину, ту, яка звалась інакше.
Вона пустелями скаче, сахаючись ваших міст,
Знаком питальним загнутий її мускулястий хвіст,
Її відстрілюють фермери — таку придумали гру.
Дивлюсь я — і так тепер мені
кенгуру, кенгуру, кенгуру…
Нехай усе постріляють, витопчуть, знищать, спалять.
Вимерлим сумчатим вовком виє в мені моя пам’ять,
Моя генетична пам’ять — як хочеш трощи і стирай її,
Та сонце над головою, і тінь має форму Австралії.
Маленька моя вітчизна, вона довіку зі мною.
І навіть якщо я впаду,
вона тільки збільшиться втроє…

Де б ти хто б ти коли б ти яким би ти досі не був
Возлюби розлюби а затим возлюби його заново
Цей народ що оплакав не раз і Джен Ейр і рабиню Ізауру
А про Мотрю і про Катерину нараз прочитав і забув

Що кумирів нових не надбав а старих розгубив
Що втомився від рішень і їхньої колегіальності
Навіть гідність свою розбудив возлюбив розгубив
Запевняючи брата і свата і ката у власній лояльності

Цей народ що з дев’ятого поверху ліфтом з’їжджа на город
Що вистоює черги на митниці альбо на мітинги
І крім грошей не хоче ніяких уже нагород
І слухняно таврує чуже і виконує все що намітили

Не запитуй: навіщо? для чого? куди? і чому?
Все одно не збагнеш ти хоч скільки в пророки не пнися
Тож зіжмакай гординю свою і всміхнися народу цьому
Чи самому собі чи й нікому та все ж усміхнися

Усміхнися і йди
і усмішку з губи не згуби
Хай ніхто не збагне: ти сякаєшся в небо чи каєшся
Возлюби розлюби возлюби розлюби возлюби
Бо від нього
нічого
подібного не дочекаєшся

Молоток залетів у вагонне вікно
На сто шостому кілометрі,
І обличчя мені обпекло
Гарячковим подихом смерті.

Він лежав на підлозі, уже не страшний,
Вже позбавлений вбивчої сили,
І все далі і далі у пітьмі нічній
Віддалявсь той невдаха-мисливець.

Він долоні, напевно, хова в рукавах,
А в долонях хова сигарету.
Ну чому він так зреагував
На вікно з моїм силуетом?

Хай не всі ми — при молотках,
Але так воно, може, й лучче:
Моє слово — в моїх руках.
В кого кидаю?
В кого влучу?..

Переночуй мене, вишневий саде,
Бо це моя остання в світі ніч.
Бо завтра хрест мені на плечі сяде,
Як символ роздоріж і протиріч.

Переночуй мене, вишневий саде,
Вишневий саде, звешся Гетсимань.
Бо завтра, завтра хрест на плечі сяде,
Як символ ще чого? ридань? страждань?

А півня крик розбуджено-співучий
Розноситиме вітер по горбах.

Ось вже мене цілує в губи учень,
І чути присмак вишень на губах…

На кухоньці маленькій, 3×2,
Мій приятель, людина незаможна,
Вигукує образливі слова
Про всіх, про кого можна і не можна.
І набакир збивається краватка,
ткана і давно уже не модна…

Неправда, в нього модний комірець,
І сам він — популярний літератор.
І навіть сам він править за взірець.
Його звуть Татом, а не Супостатом.

Неправда — це ще зовсім не брехня.
Неправда — це предмет купівлі й торгу.
Краватку він змінив ще того ж дня,
Широку й куцу — на вузьку і довгу.
Купив білетик «Спринту» навмання
І виграв «Жигулі», а може, й «Волгу»…

А може, й вогку гілочку верби
Він виграв на весняному базарі.
А може, він рідню свою любив…
— Пробачте, та про це ви вже казали.
— Пробачте, я про щось уже казав?
— Казав! казав! — здовкола загукали.
— Ще й молока з губів не облизав!
— Це в мене вуса так пообмерзали…
— Та то у нього піна на губах!
— Та він скажений! Кличте витинара!

Я втік. А роздратована юрба
Позаду розчаровано стогнала…

Гуляє по землі людина-функція.
Гуляє, але часу не марнує.
На підвіконні червоніє фуксія,
Ну, тобто квітка теж функціонує.

Функціонує сонце в небі синьому,
Функціонують трави і дерева.
Зупинишся у бігу непосильному
І думаєш: «А може, так і треба?..

Гребти до себе правдами й неправдами,
Як Олександр Іванович Корейко,
І хай в душі якісь високі прагнення
Цвірінькають, як в клітці канарейки,