Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Кожному, кожному, кожному,
Кожному знайдено щось.
Що ж мені, що ж мені, що ж мені?
Що ж?

Я журавель. Той самий, що у небі.
Той самий — не синиця у руці.
Як проти сонця глянути на мене,
То наче сонце взято на приціл.
Щось шемрало мені в громах полемік:
«Хіба ж це та, омріяна зоря?
Ти ж — журавель, а не нічний метелик,
Чому ж летиш на світло ліхтаря?»
Хіба їм зрозуміти, недотепам,
На попелищах нетривких святинь,
Коли навколо ніч, холодна й темна,
А той ліхтар — він все-таки світив!..
Це потім лиш, безсонними ночами
Я зрозумію з болем і з жалем,
Що навіть з перебитими ногами
Я все-таки лишаюсь журавлем.
Сніги січневі і сади травневі,
Я вас чекав, я довго вас шукав.

Я вільний журавель. Я знову в небі.
Твоя синиця — у твоїх руках.

«О-ля-ля! — сказав Артюр Рембо,
Кулаки стискаючи в кишенях, —
Знову цілять не по тих мішенях,
Людство знов когось не вберегло».

Так вже споконвіку повелось,
Що свистить каміння у повітрі
І новітні грані непомітні
У мистецтві відкриває хтось.

Ось прийшов і в небесах повис
Високосний номер телефону,
Наче заголовок фейлетону:
«Альпініст не озирнувся вниз».

І пілот не озирнувся вниз,
Висоту хапаючи очима,
Та з тієї самої причини
І поет не озирнувся вниз.

Голосами наших матерів
Кличе нас колишнє і минуле,
Але що позаду ми б не чули,
Ми повинні бути угорі!

Планета снігом отруїлась…
На землю впав замерзлий птах.
А десь далеко — Україна
Згоряє в голубих снігах.

Ламає річка білий берег,
А у проваллі берегів
Стоїть самотній Пітер Брейґель
В німому розпачі снігів.

Палітра кругла, наче плаха,
А на блідому полотні —
Забронзовілий контур птаха,
Який безгучно впав у сніг.

Жовтий трамвай — релятивна система.
Не відривай цю хвилину від себе,
Наче провину, наче кровину,
Душу цю світлу, ні в чому не винну.
Дівчинка з профілем Беатріче,
Зміненим трохи й повтореним двічі
Склом запітнілим старого трамваю —
Я тебе знаю?
Що за причина за цими сльозами.
А за плечима: «Що ви сказали?»
Вірш, мов конспект по теорії спектру,
Скептик-аскет в перспективі проспекту.
Вулиць знайомих не розрізняю.
Я тебе знаю…
— Закомпостуйте.
— Будь ласка.
— Спасибі…
Законспектуйте на листі осики:
Скоро вже стане
Поміж мостами
Осінь остання з твоїми вустами.
Гляну в обличчя — і не впізнаю.
Я тебе знаю!..

Добрий вечір. Холодна осінь.
Літній сад — осінні алеї.
Аполлонові на волосся
Опустилась долоня клена.
За вікном — Північна Європа.
Донерветер!
Чорний дощ наші душі кропить.
Добрий вечір…
Осипається наш некрополь —
Добрий вітер…
Добра осінь. Холодний вечір.
Що ж ми винесем?
Що ж ми візьмем з собою до втечі?
— Добрий вересень.
Вийду в сад, підставлю погони,
Листя з клена впаде на плечі.
Не біда, що погода — погана.
Добрий — вечір.

5 000 000 ковтають ранкові бульйони,
Їх ковта в свою чергу голодне ранкове метро.
Я — солдат будівельного батальйону.
Я — ніхто.

Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.
Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.
В мене тільки й рідні — однойменна зі мною колона
І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.

Де б життя не носило, і яких мені б звань не дало воно,
Та коли запитально подивиться
мені в очі апостол Петро,
Я скажу: «Я — солдат будівельного батальйону.
Я — ніхто…»

Усі сентименти розміряно на сантиметри,
Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.
Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта
З косою брудною в кістлявій руці дириґента.
А десь імпотенти свої реєструють патенти,
Голодні студенти кричать, що вони — декаденти,
І вилупки ночі — бліді жовтороті вампірики
Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики.
Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.
Одні з них — мов кремінь, а інші — прозоро-слюдаті.
Хто скаже — це користь чи вада, коли слюдянієш,
Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?
Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри
І вже сантиметри
Розмірюєш на міліметри…