Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Ігор крокував уздовж трамвайної колії, запхавши долоні якнайглибше до кишень куртки. Колючий ранковий вітер обвівав обличчя, ліз за комір і спіднизу крізь светр намагався дістатись до поперека. Всередині було колюче й гірко. Страх повернувся й тихо клубочився повсюдно в тілі — у голові, в грудях, у животі, в руках і в ногах. «Що робити?..» «Мене викриють… Якщо не кліпати, можуть і не помітити…» Від останньої думки повіки самі собою густо-густо закліпали, позбуваючись м'язової втоми, такої невідчутної й непомітної до певного моменту. Поряд прогуркотів трамвай — напхом напханий, аж крізь вікна просвітку не видно, трудящий люд поспішав на ранкову зміну. Десь на сході, трохи вище обрію, між хмарами проясніла рожева смужка — не сонце, а лише натяк на нього, нагадування про світило, котре котиться собі по небосхилу десь там, високо і далеко. Воно таки є і колись набереться достатньо сили, щоб прорватися сюди, освітити й зігріти цей сірий буденний світ. Недарма ж ти й учора надвечір бачив подібний знак, повертаючись у кузові вантажівки з тих важких польових робіт…

Страх потрохи вщух, згорнувся у грудях, проте не зник остаточно. Він тільки притупився, неначе задрімав. «Що зі мною зроблять, коли викриють? Убиватимуть, як і всіх епідеміків… Битимуть усі разом жорстоко, одночасно. По голові, в живіт, по спині, по нирках. Як вистояти, як не датися? Як перетривати? Поки що рятує пудра. А далі? У гримерці є тональний крем. Спробуєш, гірше не буде. Тільки не переборщити, не надміру, не забагато. Бо тоді вже напевно викриють…»

Удалині в ранковій морозяній паволоці вже бовваніли господарчі будівлі театру. Ігор прискорив ходу.

Трамвай, котрий щойно обігнав його, різко скреготнув і зупинився. Відчинилися двері. Спершу в них вискочило троє чи четверо переляканих пасажирів, які стояли ближче до виходу. А потім повільно викотився цілий клубок тіл, розмахуючи навсібіч руками й ногами. Ігор зупинився і придивився.

Це знову били епідеміка. Проте цього разу плямки на очах виявились у здоровенного чолов'яги, широкоплечого, смаглявого і чорнявого. Він легко струсив із себе кількох нападників, і вони захекано завмерли попід вагоном, невпевнено перезираючись. Сам здоровило, здається, особливих пошкоджень не зазнав. Він лише широко розставив перед собою свої ручиська і трохи сповільнено, якось ніби здивовано водив головою з боку в бік. Один рукав його теплого півпальта був надірваний біля плеча, і ще на щоці й на шиї швидко набрякали кілька довгих подряпин. Здоровань помацав собі шию долонею і підніс пальці до очей. Побачивши кров, заревів, проте не обурено, а надалі так само здивовано.

Тут з передніх дверей вискочив чоловік у спецівці — напевно, вагоновожатий — із розвідним ключем у руках. Він підлетів до здорованя і з розмаху вдарив його ключем по нозі, трохи нижче коліна. Велетень здавлено завив і похилився на одну ногу. Та він усе ж встиг у ту саму мить вирвати важкого металевого ключа з рук нападника і заїхати йому знизу вгору під саме підборіддя. Вагоновожатий відлетів спиною вперед метрів так на два і важко впав, дриґнувши ногами. Здоровань же стис у правиці ключа й, накульгуючи на вражену ногу, почав з гарчанням ганятись за своїми переслідувачами, котрі пирснули врозсип уздовж вагонного тіла. Когось із них він таки наздогнав у хвості вагона, з розмаху тріснув і поклав, потім, так само підволікаючи ногу, пожбурив ключа — той дзеленькнув об рейку й незручно впав у масну калюжу на колії — і почвалав геть, озираючись та потираючи правицею подряпини на шиї.

Він ішов по протилежному боці дороги й, розминаючись з Ігорем, зиркнув у його бік. Ігор теж поглянув ліворуч, кліпнув — і побачив крізь рожево-тілесну паволоку пудри на очах роз'ярілу червону троянду, яка ворушила своїми пелюстками перед і позад себе, повільно пливучи у просторі. Троянда була вологою, сочилася краплями чогось липкого і, мабуть, солодкого. Краї пелюсток мала чорні, наче трохи обгорілі. А її зібгана середина теж ворушилася, пульсуючи, ніби рот великої риби, котра у спекотний день піднімається до поверхні води й вистромляє з неї голову — не лише затим, щоб ухопити повітря, а ще й визирнути в інший світ, маловідомий і важкодоступний.

Коли Ігор дійшов до трамвая, навкруг якого все ще клубочились і стогнали пасажири, то вагоновожатий, що сидів на приступці відкритих дверей, прикладаючи до розбитого підборіддя якусь брудну шматину, спідлоба подивився на нього й прохарчав, тримаючи обличчя догори: