Олексій Кононенко - Месник

– Візьми пістолет.

– Не вмію я. Буде при мені, надіятимуся і проколюся, «малюк» зі мною, кулаки… Та й ногою вже вмію. Ти… чекай… Повернуся я.

Сонечко пробило хмари, ліс повеселішав, заворушився, десь обізвалися пташки. Модест відігнав УАЗ за огорожу, сховав у кущах, озирнувся і швидким кроком заглибився в чагарник.

«До Холодного Яру години три, розминутися з ними я не можу, хіба що на хутір підуть… Не повинні, сюди будуть повертатися. А може, й не будуть, може, нишпорять по Яру, браслет шукають. Нехай, я їм допоможу…»

Знову зарядив рівненький дрібний дощ. Модест, як сторожова, весь час прислухався. Нікого не почув, не побачив, не зустрів. Навіть звірі поховалися.

«Унылая пора, очей очарованье…» – рядок засів у голові і не підпускав інші думки. Пройшов урочище Тарапатчин: ще хвилин сорок – і Холодний Яр.

«Що вони там роблять у таку непогоду? Шукають? Знайдуть, як же! Бісового батька!..»

От із цього місця й починається Холодний Яр. Дощ, на подив, припинився, хмари розійшлися і відкрили далеке сонечко. Модест, крадучись, ішов між деревами, не пропускаючи повз вуха жоден звук.

«Тут велика сосна, галявина, де ми з Ланою влаштували привал. Праворуч ледь помітна стежина до ріки, ліворуч, за густим чагарником, така ж стежина до озера. Недопалок! Чужий… Вони пішли до ріки. Добре, нікуди не дінуться».

Модест обійшов чагарник і ковзнув до озера. Вода відкрилася зненацька. Він бував біля озера кілька разів і так було завжди. Саме із цього місця озеро виглядало таким, яким його малював у своїх оповідках дід Башкир.

Із цього боку камені-лежені, що вросли в землю, на другому – смуга берега, вкрита опалим листям. Під одним із цих каменів має бути оберіг. Під яким? Підійшов ближче, уважно вдивляючись у камені. Почуття небезпеки охопило його раптово. Підняв голову – на тому березі стояв Льолік. Усміхався і тримав на прицілі.

«Зайшли з боку річки…»

– А ми тут нічого не чіпали… Встигнемо. Тобі ж доручено, шукай, продовжуй.

Кількох секунд було досить, аби Модест визначив, що двоє знаходяться по боках, у кількох метрах від нього, а один – за Льоліком у кущах на другому березі.

«Усі зі зброєю. Важкувато доведеться. Але… Це мій ліс! Я його знаю, а вони тут чужинці. Спробую… Іншого виходу немає».

Усміхнувся Льоліку негарною усмішкою, відставив ліву ногу, вперся нею, показушно розслабився… «Ніколи не думав що гратиму нінзю…»

– Так, мля, ваша взяла… А що ж самі не знайшли? Проблем було б менше.

– Не там шукали. Ти ж на карті таке намалював, що чорт ногу зламає!

– Карту читати вміти треба, дебіли. Погано в школі вчилися…

– Перед смертю наговоритися хочеш… Так це будь ласка Раз ми на місце вийшли, якось знайдемо…

– Не поспішай, Льолік, – вийшов до нього через кущ Пастух. – Він напевно знає, ми землю будемо рити до зелених віників.

– Так ні чорта він не знає! Бундючиться тільки! Знав би – давно забрав і змився, – глипнув на Пастуха Льолік.

Цього було досить, аби Модест зробив те, що спланував, – стрибнув уперед на найбільший валун, відштовхнувся усіма кінцівками і приземлився біля дерев. Ще секунда – і він був недосяжний. Постріл, здавалося, налякав сонце, бо воно відразу ж сховалося за хмари. Куля вдарила в камінь, висікла іскри, вибила фонтан дрібних гранітних бризок і тюкнула спокійну воду. Вода зашипіла, випустила цівку пари, розійшлася колом…

Здоровенний бичок стояв з пістолетом, підпираючи спиною дерево. Він люто витріщав очиці на всі боки. Бичок умів ламати киї в більярдних і трощити столики в кафе. У місті він стріляв тільки в тирі та по пляшках на пустирі. Там було все по-іншому. Тут, у лісі, треба було спіймати або підстрелити якогось ведмедя, який ховався за деревами.

Бичок нічого не розумів, він узагалі по життю міркував туго. Злякатися ще не встиг. Бурхлива лють змінилася непевністю, страх був на черзі, на підході. Але страх так і не встиг підійти, Модест прийшов швидше. Він виник у метрі від стрільця, що втиснувся в сосну, і, на своє щастя, першим побачив бичка. Той зауважив лише обрис фігури… Модест не стримував удар. По-перше, ожилі за спиною не входили в його плани, а по-друге, він упіймав кураж. Кулак вліпився в скроню точно, звучно. «Як на бойні, – майнула думка, – бичок, він і в лісі бичок!» Стрілець був важковаговик, він не відлетів, просто упав на бік як підкошений і беззвучно перевернувся на спину. «Мінус один!» – Модя відступив за дерево…

Сашуня сидів на голці. Поки він ще приховував це від братви, але багато хто вже тримав його на відстані. Тому що був непередбачуваним, дратівливим, вибуховим. Замість Сашуні мав їхати інший, але в того, іншого, якась лажа приключилася, чи то ногу підвернув на тренуванні, чи то руку вивихнув. Бажання особливого у Сашуні не було, чого він не бачив у цьому грьобаному селі?…