Олексій Кононенко - Месник

– Будемо, Душмане. Тільки без ментів. А воювати тепер будемо, сам розумієш.

– Розумію, мля! До зустрічі…

– Так отож… – дзенькнув наручниками Мішич. – А не хотілося б…

Двері замкнули на ключ, вийшли без пригод. Олег нічого не питав, усі повернулися, дружбана виручили, значить, усе нормально.

– Що далі? – спокійно запитав Сергій.

– Їдемо в село! – відповів Душман.

– Стоп! – Модест вивудив у Сергія сигарету, прикурив. – Вам у місті треба визначитися. Душмане, піджени мені кого-небудь із таксистів, у селі в мене проблем немає, заберу одну людину і під’їду до вас.

– Думаєш?

– Впевнений.

– Умовив.

Модест майже прийшов до тями, звичайно, нила спина боліла голова, але – вільний!

«Чорта лисого тепер мене візьмете! Треба б Сані передати, що його підставляють. Але у Сані охорона, і сам він не лох. А Лана в селі, раптом туди Бергамот бійців послав? Ех! Знати б!»

– Ідіть у кафе навпроти зупинки тролейбуса. Гниле місце, коньяк можна, жратва дрянь. Я миттю буду, Олег, зі мною.

Душман стартонув з місця, війнувши запахом паленої гуми…

Бергамот поглядав на годинника, тримаючи в руці маленький пульт. Десята. Ще півгодини і… Краще, щоб це відбулося на трасі, між містом і столицею… А автомобіль йому сподобався. Доглянутий. Вирішив поїздити на «вольво», поки не набридне.

– На звіроферму!

Водій виїхав на вулицю Петлюри. «Ну назвали! Демократи!..

Хоча, яка різниця, теж мужик був нормальний, цікаве життя прожив…» На перехресті з вулицею Леніна зупинилися на червоний, тут світлофор горів довго. «Пора», – вирішив Бергамот, підняв пульт перед собою і натиснув кнопку. Останнє, що бачив у своєму житті Бергамот, був червоний сигнал світлофора…

Коньяк був до речі, Модест ожив. Вирішив остаточно:

«У село! Заїду за грошима… Ні. Попрошу Душмана, він із тих, кого бабки не псують».

– Сергій!.. – майже кричав у вухо йому капловухий, який так легко метнув ніж знизу.

– Не зрозумів…

– Сергієм мене звати, а його – Вітьок. Ми з тобою випити хотіли, а ти жахнув з руки й наче за хмари полетів! Не докричатися…

– А-а-а… Давай.

– Що давай?

– Вип’ємо.

– Так це… Панянко, налий нам того ж… Ти увечері, до речі, вільна? Може, поснідаємо? Я маю на увазі, прокинемося разом і поснідаємо, чи, може, зустрінемося о сьомій ранку?

Панянка п’ятдесят восьмого розміру, хихикаючи, недоливала грамів по двадцять. Вітьок мовчки курив.

– Тепер давай вип’ємо, як ведеться, за знайомство.

– Дякую, хлопці, я ваш боржник…

– Та кинь ти!

– Будемо жити! – філософськи перебив їх Вітьок. – А он і Душман причалив.

– Модю, – підсів до них Душман. – Тебе дядя Льоша повезе, він почекає, буде з тобою скільки треба.

– Дякую… Хлопці, вибачте… Душмане, проведи.

Модест віддав Душману ключі від своєї квартири, розповів про гроші і дістав ключі від квартири Лани.

– Сам приїдеш і забереш… – почав було Душман.

– Всяк може бути, – перебив Окунь і підкинув ключі Душман упіймав, подивився уважно.

– У тебе там справи, старий… Добре! У тебе справи, у нас справи, їдь, побачимось.

Доїхали лише на обід. Годину простояли в центрі міста пробка, аварія, ні вперед, ні назад. Здавалося, що всі даїшники зібралися. За містом – прокол, потім черга на заправку. «Кругом шістнадцять!» – чортихався дядя Льоша.

– Чекати? – запитав біля села.

– Ні! Дякую! Скажете Душману, що все нормально.

Осінь роздягнула дерева до безсовісної наготи. Щодня похмурі хмари, немов важкі брови, нависали над селом. Село причаїлося. Хоронили бабу Настю. В останній день місяця, у день її народження.

Бабу Настю в селі любили всі. Вбивство потрясло людей, притисло до землі. Те, що вбили саме її, було волаючою несправедливістю. Очевидно, Господь на хвилинку відвернувся або задрімав.

Три дні тому сусідка не побачила бабиних Настіних курей, та й саму бабу у дворі. Кожного ранку сільські жінки, в основному старі, починали день з обходу і годівлі живності – корів, кіз, індиків, качок, гусей, курей, собак, кролів. Не було такого, щоб двір у селі – і без живності, навіть у немічних було таке-сяке господарство.

«Чи не занедужала баба Настя?» – затривожилася сусідка. Усе життя прожили поруч, як не переживати. Зайшла з городу, так ближче. У дворі нікого. Шарик забився в будку і мовчав, що на нього не схоже, завжди гавкав, вищав, стрибав на будку, радів приходові кожного. Двері в хату не замкнені. Сусідка нерішуче увійшла в сіни, штовхнула двері. Баба Настя сиділа за столом, поклавши голову на висохлі руки.