Олексій Кононенко - Месник

Лана вистрілила все одним духом.

– Мені це не подобається!

– Мені теж. Тільки вийти я не можу, знаю багато… Вийти не дадуть.

– А потім?

– От це «потім» мене і турбує, якраз воно мені й не подобається…

Проговорили майже до ранку. Коли Окунь на світанку в черговий раз заварював чай, Лана задрімала.

«Вихід один: по можливості весь час бути поруч з нею А тільки Саня відправить у село, забирати її із собою і як можна довше тягнути з пошуками цього міфічного браслета Проясниться, час усе розставить на свої місця».

Семен був порожній, без грошей. У казино сидіти не було за що. Ганяв кулі з маркером. Для нього, як для постійного клієнта казино, гра на більярді була безкоштовною.

Семен уже рік працював в охороні Сашка Жабова. В основному сидів на офісі, робота не обтяжлива і гроші платили непогані, вистачало. Тобто вистачало б, якби Семен не «присів на казино». Йому пофортунило, – підняв відразу штуку баксів, потім ще, потім… Усе вульгарно повернулося навпаки, на користь казино. Семен гарячкував, програвав усе до копієчки, позичав, знову програвав, знову позичав… «Колись же я повинен відігратися!» – з цією думкою засинав і прокидався.

– Семене, до тебе там, – покликав бармен, показуючи очима на двері.

Прямо біля порога казино, не виходячи з машини, Семена чекав Мішич. Мішича в місті знали. Сам він ніколи нікому гроші не позичав, але винні йому були багато. Мішич перекупляв борги. Він нікого не кликав, до нього приходили самі.

– Те, що ти без грошей, я знаю, що мені порадиш робити?

– Мішичу, я поверну! Дай ще тиждень…

– Ні, Семене, більше ні дня! У тебе був місяць, ти грав і вліз іще глибше.

– Я виграю! Мля буду…

– Хлопчику, ти в такій халепі, що навіть уявити собі не можеш. Садити тебе на відсотки?

– Мішичу, як батька рідного прошу, дай тиждень!

– Тиждень не дам, – Мішич клацнув дорогою запальничкою, – а борг можу списати.

– ?…

– За послугу.

– Яку?

Мішич поманив Семена пальцем, і коли той нахилився, розбірливо прошепотів:

– В офісі у твого хазяїна сейф, а в ньому документи. Знімеш копії. Ти мені копії документів – я тобі прощаю борг і розходимося, як у морі… Сам знаєш.

– Та мені ж… мене ж…

– Це твої проблеми! Так або ні?

– Я… не знаю…

– Ну, бувай здоровий, незнайко. Завтра – десять відсотків капне, і так – щодня, а потім – на цибулю.

Семен дуже добре знав, що таке «цибуля». Серед зниклих безвісти був відсоток тих, кого можна було позначати окремою графою – боржники. Боржників казино, картярських, бізнесових та інших продавали корейцям, які жили досить пристойною колонією в передмісті і вирощували цибулю. За кожного боржника корейці платили дві тисячі доларів, садили «раба» на голку і змушували працювати. Навіть не охороняли, за дозою приходили всі. «Відпрацьований» матеріал поповнював популяції бомжів і наркоманів «нижчого гатунку». Семен сам двічі відвозив боржників…

– Мішич… Я зроблю… У вихідні… Спробую…

– Семене, ніяких спробую. У тебе є два дні, шукати не буду, сам принесеш.

Бородатий плечистий Мішич акуратно зачинив дверцята і, не озираючись, натиснув на газ.

Семен тріпнув косою, якою так пишався, і попхався в більярдну. «На чергування заступати увечері. Вночі відчиню сейф, зніму копії і віддам Мішичу. Пуста справа! Хто взнає? А борг буде списаний!»

Тепер уже Сашко покликав Бергамота на зустріч. І не просто запросив через посередників, сам подзвонив на мобільний і сказав декілька фраз, які не дозволили Бергамоту відмовитися.

Бергамот, як і Сашко, прийшов без охорони. Ну, не зовсім без охорони, гобліни обох сторін залишилися в машинах обмінювалися недружніми поглядами.

– Вітаю!

– Давно не бачилися…

– Ти не ображайся. Тебе попросили з мене бабки взяти, і ти відразу наїхав. Подзвонив би, сказав, розібралися б, поділилися.

– Ти б поділився! Аякже!

– Бергамот… Хто старе згадає… Ти ж бачиш, що ті, хто там, нагорі, хочуть, щоб ми дружили.

– Їм невигідно, якщо ми будемо в розбраті. Та й нам, Сашок, це не вигідно, краще домовлятися і ділитися по-чесному.

– Я – за!

Підняли чарки з коньяком, пригубили, закурили.

Устим Федорович Фроменький на прізвисько Бергамот у колишні часи від профспілок був куратором театру, філармонії, письменників, одним словом, культури і мистецтва. Але це кураторство виявлялося не в тому, що бюджетні гроші розподілялися нужденним, а в тому, що вони надходили в набагато більшій кількості тим, хто добре «відносився» до Устима Федоровича. Фроменький любив, щоб його гарно приймали, щоб стіл накривали. Любив сауну. А ще дуже любив молоденьких актрис і поетес. Але актрис любив більше, тому в театрі бував частіше. Іноді їздив з театром на гастролі. Директор театру, Ісай Фітор, у минулому ніякий актор, перебував з Фроменьким у великій дружбі. Тому що був відмінним жополизом і завжди тримав у шафці гарний коньяк.