Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

— Добре… Ось взяли ви квитки, скажімо. А як же птах? Для них, здається, квитків ще не придумали.

— Папуг же возять у клітках, — подала голос Галка.

— Ага, тільки він у вас без клітки. І зовсім не папуга, дівчинко!

— Це ви правильно говорите, — серйозно зауважив дід Гайдамака. — Ось у цьому, пане офіцер, суть цілого нашого експерименту.

— Експерименту?

— Так точно, пане офіцер, — старий правив своєї впевнено. — Бачте, собак возити можна. Котів можна. Навіть папуг чи канарок. Тим часом у нас чим далі, тим більше стає страусових ферм. І досить скоро страус стане такою ж домашньою твариною. Тому ми проводимо перший в Україні експеримент по здатності людини та страуса існувати разом. Усе, ясна річ, знімається на відео.

— Де? — міліціонер перелякано закрутив головою. — Де знімають? Хто дозволив?

— Прихована камера, наче так це називається, — не моргнувши, видав старий. — Ви не про це думайте, пане офіцер. Краще уявіть, який вигляд ви матимете потім на відео. Ось напишуть вчені, що охоронці порядку не сприяють цікавим дослідам…

Недогибченко швидко поправив кашкета, виструнчився, обсмикнув кітель. Те ж саме зробили інші, а один, зовсім молодий, навіть нагнувся й тернув носаки черевиків рукавом.

— Значить, так, шановні, — поважно кахикнув міліціонер. — Українська міліція всіляко сприяє науковим експериментам. Тому зараз ми самі проведемо вас до спеціальної каси. Там можна взяти квитки без черги. Якщо проблеми які — з начальником поїзда вирішимо, не хвилюйтеся, шановний… Як вас, до речі?

— Професор Гайдамака, — дід теж викотив груди колесом, навіть трошки надув щоки. — Доктор орнітологічних наук. Будемо вам дуже вдячні за допомогу, пане офіцер!

— Тоді гайда! — вигукнув страж порядку і тут же поспішив уперед.

Інші міліціонери посунули за ним. Компанія мандрівників трошки відстала і Льонька захоплено смикнув старого за лікоть.

— Ну діла, діду! Ну ти й придумав! Слухай, класно! Круто! Крутезно! Я б так не зміг!

Старий Гайдамака задоволено посміхнувся у вуса.

— А ти, онучку, думав, я завжди наш місцевий музей сторожував? Були й ми молодими, були і в нас історії. Потім колись мо' щось розкажу… для науки. А тобі для початку треба за книжки взятися, фантазія відразу запрацює. Тепер давайте швидше, бо й, правда, поїзд без нас піде.

Аж до самої колії, де стояв потяг, котрий їхав через Подоляни, компанію зі страусом уже ніхто не зупиняв. Воно зрозуміло: якщо поруч міліція, значить — усе в порядку, хлопці контролюють ситуацію і все законно. Отже, знайте: в супроводі стражів порядку страуси цілком можуть ходити по вокзалу.

Правда, спочатку касирка не дуже-то й хотіла давати квитки. Бо справді не знала, чи можна з таким птахом проходити до вагона.

Тут уже дід Гайдамака почав сердитися не на жарт:

— Послухайте, ми купуємо ціле купе! Ось гроші, будь ласка! — старий акуратно просунув купюри у віконце каси. — Ви нам дайте квитки. А ми вже самі розберемося, кого або що в цьому купе перевозити!

— Вибухівку не можна, — нагадала чомусь касирка, позираючи зі свого місця на дивовижного птаха. — Ще ці, як їх… Речовини отруйні.

— Він не вибухне, — заспокоїв касирку дід. — І зовсім не отруйний. До речі, його Футболом звати.

— Отак! — стрепенувся міліцейський лейтенант. — Може, він ще й до футбольного чемпіонату має стосунок?

— А ви як думали! — старий багатозначно підніс догори пальця. — Так що це, можна сказати, державна справа і корисний для держави екземпляр.

Після такого навіть ті запитання, які комусь, може, й хотілося поставити, якось так самі собою знялися та відпали.

Видали мандрівникам квитки, а до вагона міліціонер сам усю компанію підвів. Провідниця, не стара ще жінка з накрученими кучерями, ледве встояла на ногах від такого видовища.

Коли отямилася — пробелькотіла:

— Двадцять років роблю, люди добрі… Два десятки літ на залізниці… Думала — всяких пасажирів бачила. Навіть народні артисти України колись весь вагон зайняли під якийсь фестиваль… Всі мені на квитках автографи написали… Але такого ще не було! Куди його? Він тут не тойво мені… Туалет, знаєте…

— Він культурний птах, — заспокоїв провідницю дід Гайдамака, примружив очі, нахилився трохи вперед, читаючи ім'я жінки на білому ламінованому прямокутнику з її фотографією: — Не переживайте, Любов Миколаївно. Он у вас ім'я чудове яке — Любов! Ви нас тільки в купе проведіть, а в Подолянах випустіть. Скільки тут їхати?