Барбара Космовська - Позолочена рибка

Дідусь і бабуся купили будинок на селі саме тоді, коли народилася Аліція. Без жалю залишили її батькам міську квартиру. Аліція досі пам’ятає кабінет дідуся-адвоката. Великий і похмурий. Повний оправлених у шкіру книжок, що займали три стіни. Біля четвертої стояв велетенський письмовий стіл, а над ним висів портрет якогось мудреця. Лише набагато пізніше Аліція довідалася, що це один з її прадідів. Запеклий банкрут і ганьба сім’ї. Вічно він сидів у в’язниці, розтринькував родинні гроші, та попри все був надзвичайно чулою й доброю людиною. Не виключено, що саме цей прадід, улюблений дідусів дядько, переконав його стати адвокатом. Дідусь і тепер повторює, що більше довіряє щирим негідникам, ніж облудним святенникам.

Кабінет так і залишився кабінетом. Але маминим. Здоровезні томи кодексів і юридичних законів поступилися місцем невеликим і легким книжкам, які заслонили мамі весь світ. Настільки, що інколи вона навіть Аліцію не помічала. До свого діда-авантюриста мама не відчувала навіть крихти симпатії, тому швидко позбулася його, а натомість повісила великий портрет Астрід Ліндґрен, отриманий від шведів. Це був подарунок за популяризацію творчості письменниці. Аліція довго не могла зрозуміти, нащо мама популяризує те, що й так усім давно відоме.

Вона любила дивитися на присвяту внизу портрета, написану чужою мовою. Уважала, що такий подарунок мамі справді був необхідний, якщо Астрід Ліндґрен забирала в неї більше часу, ніж власна донька. А може, Аліція в якомусь магічному розумінні була донькою славетної Астрід? Зрештою, іменем вона завдячувала саме їй, бо польське «Аліція» є відповідником шведського імені «Ліса». Тато теж, доки батьки були щасливою парою, був певним чином подарунком Астрід Ліндґрен, бо теж займався шведською літературою, проте для дорослих читачів. Саме тому Аліція в глибині душі підозрювала, що якби не ця важлива для їхньої родини письменниця, то на світі могло б не бути ані її, Аліції, ані батьків, які, здається, колись дуже кохали одне одного. Не було би великого портрета замисленої шведки, а на стіні висів би й далі хитро усміхнений прадідусь із мудрим виразом обличчя.

Якось дівчина звірилася у своїх підозрах бабусі. Старенька довго сміялася, а потім наче мимохіть запитала, чи її онука, бува, не звинувачує бідолашну Астрід у всіх нещастях, які трапляються в кожній сім’ї.

— Ні, бабусю, — відповіла Аліція. — Завдяки її книжкам мені навіть легше, — і показала повість про двох братів, котру саме читала.

Але про все не розповіси навіть рідній бабусі. Ніхто не напише книжки, здатної втишити біль, коли дім стає порожнім або, якщо комусь це більше до вподоби, розпадається на дві різні таблички на дверях.

Батьки начебто розлучилися спокійно, по-американському, як прокоментувала це захоплена Сара, подруга Аліції. Наче нічого й не змінилося, і в дівчинки й далі був повний комплект батьків. Наче й любов до неї в них лише зміцніла. Але все це було з додатком «наче», і жодних чудес Аліція навіть не сподівалася.

— Ти наш найдорожчий скарб, — запевняла її мама після чергової серйозної розмови з батьком про поділ майна.

— Ми не уявляємо собі життя без тебе, — додавав тато, складаючи свої книжки до величезних коробок і докладаючи туди ж витягнутий із шафи одяг.

— Як це «ваш», коли «вас» більше немає? — дивувалася восьмирічна тоді Аліція, занепокоєна безладом і пасткою хатньої тиші, у яку нещодавно потрапили її батьки.

— Але ж ми є, люба. — дружно переконували її тато й мама, силкуючись посміхатися одне одному. Наче грали ролі у фільмі, але якось дуже штучно.

— Чому ми не можемо й далі жити разом? — продовжувала розпитувати дівчинка, схвильовано вдивляючись в обличчя батьків. А вони її уникали. Трохи, як прадід, котрий ховався від закону. Як неслухняні шибеники, що втікають від директора школи. Зате з батьківських вуст линула солодка брехня. Мовляв, так буде краще для Аліції й для них. Мовляв, іноді так треба. Мовляв, дружба важливіша, ніж кохання, бо кохання може скінчитися, а дружба триватиме. І кони саме й намагаються рятувати свою дружбу…

— Як можна щось урятувати, якщо від цього втікати? — допитувалася Аліція, а вуста батьків безпорадно кривилися.

— Колись ти зрозумієш, — казав тато.

— І коли виростеш, то дякуватимеш нам, — запевняла мама.

— Ми матимемо для тебе більше часу, — обіцяв тато.

— От побачиш, усе буде добре, — підхоплювала мама.