Клод Кампань - Діти морських туманів

Котра вже година? Капітан спинився на порозі вітальні, прошепотів нам звідти: «На добраніч» і рушив до себе в кімнату. Марінетта, мабуть, заснула міцно.

Навіть випадкова машина, що з гуркотом промчала через Фовемберг, не порушила цієї сонної тиші. Зрештою я підвелася і, нахилившись над дівчинкою, замилувалася чарівним її личком, обрамленим густим волоссям, тонким, як павутиння бабиного літа.

Ян підійшов і теж нахилився над Марінеттою. Його плече торкнулося мого.

— Чи ти, вкладаючи Марінетту, поцілував її, як веліла Крістіна? В обидві щічки, в лоб і в кінчик носа? '

Ян тихо засміявся:

— А тобі не віриться, що норвежці теж уміють цілувати дівчаток?

А я повернулася та й бовкнула:

— А звідки ж мені знати?

Не встигли ці слова вихопитися в мене, як я уже розгнівалася за них на саму себе. Підійшла до крісла й сіла, підібгавши ноги. Ян теж умостився на своєму звичному місці біля каміна і лукаво підморгнув мені, хоч ці його підморгування дедалі більше дратували мене. Та цього разу — чи, може, я помиляюся? — мені здалося, що в лукавому блиску його очей прозирала якась тривожна цікавість.

— О, це дуже легко узнати, Фанні… А ти, може, шкодуєш, що тебе ще не цілували?

— Дурень! — чітко й виразно відрубую я.

Між нами запала коротка й напружена тиша, потім Ян тихо свиснув з утіхи:

— Овва, впізнаю тебе…

В голосі його чулася полегкість.

Мене це все-таки, мабуть, дійняло до живого, бо я не втрималась і запитала:

— А Інгвільд? її ж ти цілуєш, уявляю собі! Вранці, увечері, коли вона повертається з гостей, коли самого тебе не буває кілька днів, коли…

— А Гійом? Хіба він тебе ніколи не цілує?

Я аж підстрибнула на місці. Чи Ян не розуміє, чи каже це навмисне?

— Ми з Гійомом не те саме, що ви з Інгвільд! Ти це дуже добре знаєш!

— Авжеж, — погодився він сумно. — Справді, не те саме.

…Незабаром Ян знову від'їжджає до Булоні. Він ходить похмурий. Я теж. Він відмовчується. Я теж. Такого між нами ніколи не бувало. Сперечалися, розмовляли підвищеним тоном, — таке траплялося, але щоб отак раптово увійти в якийсь ніби густий туман, де ми ледве розрізняємо одне одного, — ні, такого ще ніколи не бувало!..

Провівши його аж до шляху, я ще трохи постояла, дивлячись, як видирається на гору його мотоцикл і поволі даленіє, ніби поринаючи в густу пітьму.

Для мене наче перегорталася ще одна сторінка мого життя.

Ніч була тепла, квітли кульбаби, розпускалася гліцинія, а мене кидало в дрож…

— Скажи, Фан, чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?

Услід за Гійомом я саме переходжу, обережно балансуючи, мов еквілібрист на канаті, маленьку річечку Курс, — вона перерізає луки, де ми зараз прогулюємося з братом. Ох, цей Гійом, знайшов час коли питати про таке!.. Я ставлю ногу трохи далі вліво, і вузенька дошка-кладка небезпечно погойдується підо мною. З розгону я все-таки встигаю вискочити на берег, інакше не уникнути б мені купелі,— ноги у всякому разі я б замочила.

Кроків за десять попереду Гійом, стоячи до мене спиною, милується верхівками тополь, що тремтять у пестливому надвечірньому мареві.

— Іншим разом ти почекай, поки я опинюся на твердому, а тоді вже став такі запитання! — пробурмотіла я.

— Гаразд, тепер ти вже на твердому. Отож я чекаю відповіді.

Усе це він каже так само безтурботно, от тільки старається не дивитися на мене. Так, наче питає про щось зовсім буденне, звичайне, приміром, що я приготую на закуску, — гоголь-моголь чи смажені гриби.

«Чи ти думала, що в тебе може хтось закохатися?»

Відповідати на таке запитання мені зовсім не хочеться. Так ніби зараз моє дитинство раптом гойднеться, — як оце щойно я на хисткій кладці, перекинутій через річечку Курс, — і пропаде, зникне, де й подінеться: попливе за течією, підхоплене водою; і занесе його далеко-далеко, без вороття.

І я сухо, намагаючись приховати своє збентеження, кажу:

— Не маю ніякої охоти відповідати тобі.

— Гаразд! Як хочеш, — озивається Гійом трохи ніяково, трохи ущипливо. — Однак я маю тобі сказати щось цікаве.

Мене це схвилювало. Я так і лечу вперед! Та ну-бо, Фанні, розважлива Фанні, куди ж ти біжиш стрімголов? Угамуй своє серце. Хай воно б'ється в такт твоїм крокам. І я простую вперед, намагаючись якось попадати в ногу з Гійомом, що йде попереду по цьому пасовиську, розгрузлому після недавніх дощів. Отак ми чвалаємо, загрузаючи чобітьми у грязюці, і болото важко й масно чвакає у нас під ногами…