Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Назавтра до нас прийшла пані Вчителька — стара, як Божий світ, але розмальована й вифранчена, як відданиця. Від неї густо несло дорогими парфумами і ще дорожчими цигарками. Такі самі потай від дядька палять на балконі цьоці Дозя й Жирафа! Але я йому цього не видаю: за мовчання мені вже пообіцяли купити велику ляльку, котра каже: «Ма-ма!». А ще обидві цьоці, коли дядька нема вдома, співають дуже смішну пісеньку:

Я, мала, теж підспівую — й уявляю собі любов великою мишею: такою, як та, що в селі, у хаті нашої бабусі, уночі весь час шкреблася за креденсом [16] Креденс — буфет, невелика шафка для зберігання посуду, столової білизни тощо. . Тільки як вона потрафила [17] Потрафити — примудритися, ухитритися, спромогтися ( діал .). залізти аж у саме серце й що тепер буде з тим парубійком, що в його грудях шкребеться миша? Спробуй її звідти витягти! Та, зрештою, самі й винні: розвели стільки мишви, що вже аж он куди добирається! Ось у цьоці Дозі й дядька Данила мишей на пльонтрі [18] Пльонтр — поверх ( польськ .). нема — і спокій голові! Треба буде тим дурням зі Стрийського парку теж купити собі таку пастку, яку дістав мій тато: уже і в баби мишей нема!

«В Стрийськім парку ми ся здибали з тобов!..» — яка ж довговічна ця пісня, яка іронічна, а яка тепла й доброзичлива!

Навіть власні ревнощі закоханий до пори до часу тамує, щоб не зробити боляче своїй обраниці:

Ну і як же без знаменитих львівських трамваїв:

Час не владний над співанкою мого дитинства! Співають її й у славному Львові, і в Станіславі [20] Станіслав — колишня назва Івано-Франківська. Офіційно перейменований у 1962 році, але давня історична назва міста побутує в народі та в колах творчої інтелігенції й досі. , й у Тернополі, і в Коломиї навіть зараз, хіба що додають кілька сучасних рядків:

Але вертаємося назад, до моїх дітóчих літ. Так ось: на нашому порозі з’явилася пані Вчителька. Цьоця Дозя церемонно познайомила мене з Маргаритою Григорівною. Перш ніж почати моє виховання, гостя наполягла, що буде краще, коли воно проходитиме тет-а-тет. Моя тітонька з такого щастя дуже зраділа, вбрала капелюшок і побігла до цьоці Жирафи на роботу, залишивши про всяк випадок моїй виховательці робочий телефон дядька Данила.

— Мене звати Маргарита Григорівна! — ще раз відрекомендувалася мені пані Вчителька. — Повтори, бо ім’я складне, рідкісне!

— Маргарина Григорівна! — запам’яталося легко, бо я знала, що так називався жир, який мама додавала до печива.

На пачках тієї маргарини були намальовані дві великі сині сливки: напевно, ренклод. Саме так художник оформив обгортку, не розуміючи, що російське слово «слівочний» означає «вершковий». Два великі, синьо-фіолетові, соковиті плоди ще довго красувалися на 250-грамових пачках маргарину — мабуть, доти, допоки на фабриці не використали весь старий тираж пергаментного паперу. Пізніше цей огріх таки виправили, бо коли я вже ходила до школи в Районному Центрі й інколи мама доручала мені купити пачку маргарину, то на нових обгортках з’явилася намальована корівка.

— Не маргарина, а Маргарита! — підібрала тонкі губи гостя. — До того ж правильно буде — «маргарин»: це слово чоловічого роду! Чула? Повтори, як мене звати!

— Маргарин Григорівна! — слухняно повторила я, хоч ніяк не могла второпати, чому ця пані зветься чоловічим ім’ям.

— Ти невиправна! Називай мене цьоця Марґо!

— Хенде хох! — засміялася я, згадавши, як викрикували хлопці на вулиці, граючись у війну, і приставила виховательці до грудей дуло іграшкового пістолета. — Якщо тобі не догода — віднині будеш цьоця Хендехох!