Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

На батьківських зборах Марія Степанівна пояснила мамі, що трійка в моєму табелі — то є прикра помилка, бо я — найкраща учениця в класі, й що вона дуже рада бачити маму знову вагітною, бо сподівається, що й інші її діти будуть такими ж мудрими, як і Олечка. Про це мама увечері в ліжку розповіла татові. Але в неї на все і про все була власна думка, в тому числі й про мене:

— Та наші інші діти — набагато кращі! І що та вчителька такого в Ольдзі знайшла? Дідько дідьком! Я вже й не рада, що ми її зі Львова забрали. Було би й нам легше, і Дозі з Данилом веселіше, і їй самій краще. Це не сільська дитина! Навіть не те що не сільська, а взагалі якась нелюдська дитина!

— Тобі циганка показувала в небі ангела над нею? — нагадав тато.

— Ей, напустила якоїсь мани, цигани це вміють, — а всім здалося: ангел! — відрізала мама. — Ніякого ангела не було! Якщо довго дивитися на хмари, то можна побачити і коня, й хату, й стару відьму!

— Був ангел! Був! — стояв на своєму тато.

— О, тобі хоч кіл на голові теши, як лиш про твою Олюсю йдеться! Ти лише її одну найбільше й любиш!

— Бо ти якраз її одну й не любиш зовсім!

— А мені весь час здається, що нам цю дитину в роддомі підмінили!

— Ти звихнулася, жінко, із глузду з’їхала, чи що?

— Ага, здуріла! Тільки скажи мені: на кого вона в нашій родині подібна? Ага!

Моя насмерть перелякана душа терпне: я — чужа дитина, це не мої батьки! Тато довго мовчить, аж поки зі сльозами в голосі не видушує:

— На мою маму подібна! Подивися сама на старі знимки — й переконаєшся.

— Аякже! Якраз на тих знимках дуже добре видно: там — доросла жінка, а тут — пуцьвірінок! Але назвав на мамину честь — тішся тепер! Я ніякої Ольги не хотіла! Я хотіла Ориськи. Казала тобі так у метриці записати, а ти що зробив?

— Усіх решту дітей я вже йменував так, як ти наповідала.

— То й знай: оті всі решта — то є мої рідні діти, а ця — не знаю, чия! Твоя — не твоя, але точно не моя!

— Ой, Ядзуню, як із тобою тяжко жити, якби ж ти знала!..

— Зате з тобою дуже легко! Скільки ти мені ще за життя дітей зробиш, га?! Зупинися, чоловіче, я більше цього клопоту не хочу! Мені вже набридло: то ходи черевата — то плекай, то ходи черевата — то плекай!..

— Спи вже, — зітхнув тато, — бо так настрій зіпсуєш, як навіть Дідичка не здатна!

О, сварливішої від Людвісі Дідички в Селі таки не було! Через свій гострий, як бритва, язик і шалену вдачу вона й заміж у молоді літа не вийшла. Сивіє вже, але з роками в її дурній голові розуму не додається. Минулого літа на власнім городі з доброго дива зрубала під корінь сортову рясну черешню. Взяла сокиру, півдня мудохалася, цюкаючи нею по грубому стовбурі, поки дерево таки не впало в молоду капусту, що ще й у головки не зав’язалася. Великі червоно-рожеві ягоди навіть здалеку блищали на сонці. Дідичка їх обривала з гілля цілий день — а на нас, дітей, що теж так хотіли тих черешень, аж слинка точилася, і заглядали через штахети на її город, гарчала, як собака, аж їй слина пирскала через рідкі зуби! Але минуло кілька днів — і висипала зогнилі ягоди на березі потічка. Їли їх і горобці, й шпаки, і кури, й гуси, і люті, як та Дідичка, оси. Ми теж підходили туди, але в ніс било таким перебродженим сопухом, що ніхто не наважувався бодай одну ягоду взяти до рук — не те що в рот покласти.

Жила молодша Дідичка разом зі своєю матір’ю. Тримали дві корови: окремо їх у неділю пасли й так само окремо обходили. Город поділили на дві частини й обробляли теж окремо, а в хаті Людвіся на підлозі провела крейдою кордон — і ні стара, ні молода його не переступали. Порушити границю могли хіба що нечасті гості, які з несподіванки такого розмежування в хаті одразу й не помічали: ні крейдяної межі, ні намальованих на підлозі стрілок, куди можна йти. Дітлахів на Дідиччиному обійсті цікавили хіба що три черемхи, та й то лише тоді, коли вони цвіли, а відтак укривалися дрібненькими, спочатку коричневими, а пізніше — й чорними ягідками. Наші наскоки на ці три черемхи здебільшого були одноразові,бо, помітивши діточе вторгнення, Людвіся ще днів зо два-три сиділа в кущах із грубелезною ломакою, щоб нею поламати нам ноги.

У колгоспі Дідички ніколи не виробляли встановленої норми трудоднів, але цим не надто журилися й що Божий день любили поспати до полудня. Деколи бригадир приганяв на бричці під самісіньку їхню хвіртку, залітав на подвір’я й гамселив пужалном від батога по вікнах, викрикуючи на всю вулицю:

— Котра година, к…рва мама ваша була?! Дванадцята?! Дванадцята, питаю? Жінки вже по чотири рядки буряків просапали, а ви, нероби, й досі вилежуєтеся? Ану негайно п…здуйте в поле!