Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

У бабусиному господарстві гуси були тільки до одного прикрого й водночас кумедного випадку. Надалі вона вважала за краще годувати свиню. А сталося ось що. Наш сусід гнав самогонку на доньчине весілля. У хід пішли всі хатні запаси цукру, а також старі варення й повидла, яким уже виповнилося по кілька років. Закваска набрала міцності, сусідка її процідила, а ягоди висипала біля гноївки. Бабусині ж гуси наїлися зброджених вишень, вернулися на рідне обійстя й попадали покотом на землю. Коли ввечері із колгоспної ланки повернулася додому господиня, то лиш руками сплеснула: від невідомої пошесті згинуло майже тридцятеро гусей! А що бабуся була дуже гидлива — «кошерна», як про неї казала мама, — то ні про яке використання в їжу чи на продаж м’яса мертвої птиці не могло бути й мови. Проте старенька вирішила врятувати бодай пух і пір’я, тож до темної ночі у повітці зі сльозами на очах скубла своїх пернатих, які навіть при цій, дуже болючій, екзекуції жодного разу не подали ані найменших ознак життя. Завершивши справу, бабуся на краю саду викопала яму, притягнула до повітки тачку, скидала в неї обпатраних гусей і повезла закопувати. Та як тільки вивернула здохликів із тачки на траву біля ями, несподівано вперіщив такий сильний дощ, що їй не зоставалося більш нічого, як притьма тікати до хати. Яким же було бабусине потрясіння вранці, коли вона прокинулася від ґелґотання стада голих птеродактилів під вікнами! Обскубаних гусей довелося порізати, інакше усе одно би виздихали, — але м’ясо в нас тоді було й на сніданок, і на обід, і на вечерю.

Мама розповідала, що мене шукали цілу ніч усім селом. Тато навіть злазив по драбині у нашу глибочезну криницю. Саме в ті дні у його чубі з’явилася перша сивина. Тривалий час колір батькового волосся підпадав під визначення «перець із сіллю». Зараз, на жаль, це вже «сіль із перцем». Мама ж почала сивіти пізно, років у шістдесят. Тоді, коли вже і я фарбувала свої коси, — але моє волосся швидко відростало, і проділ блищав сріблом через кожні два тижні…

Нуна — так звали дебелу циганку — мене собі дуже вподобала. Повплітала мені в коси кольорові шматинки й вовняні нитки, часто цілувала і тулила до грудей. Мама мене так не цілувала ніколи. Циганка була м’яка, як свіжа пампушка чи як бабусині подушки. Мала великий пухкий живіт і величенькі, як ясики [32] Ясик — маленька подушечка ( діал .). , циці. Коли я засинала, то свою голівку обов’язково клала їй на груди. У якісь хвилини своєї циганської «одіссеї» я все-таки згадувала тата або бабусю, маму, братика й сестричку і відчувала, що дуже-дуже — аж до сліз! — хочу додому. Але моя печаль щоразу моментально вивітрювалася, як тільки з’являлася товста весела циганка. По правді кажучи, Нуна, мабуть, розуміючи мій тодішній стан, узагалі старалася не залишати мене саму надовго.

Лишень десь на третій або четвертий день циганські брички зупинила міліція. Через годину до табору під’їхав міліцейський «бобик», у якому я побачила своїх тата й маму. Міліція стала безцеремонно обшукувати вози. Циганки лементували своєю незрозумілою мовою, їхні чоловіки теж щось кричали і розмахували кулаками, а діти здійняли неймовірний плач і вереск. Нуна накрила мене всіма перинами й килимами, які були у неї в халабуді, кидалася на міліціянтів, як тигриця, але вони таки витягли мене з-під купи строкатого лахміття. Сержантові, котрий силоміць ніс мене до машини, я вп’ялася зубами в шию, прокусивши шкіру до крові. Він із болю скрикнув і випустив мене — і я побігла із плачем назад до Нуни, але мене відібрав у неї інший міліціонер, згріб в оберемок і так стиснув своїми ручищами, що я вже й поворухнутися не могла.

І тут циганка закричала:

— Лишіть її! Віддайте дитину! Вона не ваша! Дивіться! Гляньте на небо!

Я глянула вгору — й завмерла від подиву. Скільки можна було осягнути зором, на небі сяяло біле-біле, схоже на лебедине, величезне крило. Усе воно складалося з окремих купчастих і перистих хмаринок. Пушинки в основі пір’їн ворушилися, як живі. Вечірнє небо вже було не голубе, а світло-сіре, і крило пливло по ньому виразно й об’ємно, більше того — тривимірно, як голограма! Із-за крила несподівано виткнувся якийсь горбик, і за мить я збагнула, що то — кучері на майже прозорій голові. Ангел притулив вказівний палець собі до уст і ледь помітно мені всміхнувся. І все розтало: і палець, і вуста, й кучерява голівка!.. Навіть крило з об’ємного вмить зробилося одноплощинним, розпливлося і вже за якусь хвильку перетворилося у звичайнісіньку хмару.