Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Ти хто? — запитав незнайомий хлопчик.

Я назвала своє ім’я, але він дзвінко розсміявся:

— Я зовсім не про те, як тебе звати! Я питаю, який у тебе костюм?

Треба було миттєво рятувати становище. Зиркнувши на свою новеньку цигейкову шубку (подарунок цьоці Дозі), я зняла з голови таку ж цигейкову шапочку й відповіла:

— Я в костюмі мишки. Хіба не бачиш?

— Тобі буде в такому костюмі жарко! — поспівчував мені хлопчик. — У залі так грубки натопили, що до них торкнутися неможливо!

— Нічого, — сказала я. — Як зіпрію, води нап’юся!

— Краще я принесу тобі морозиво! — запропонував принц і негайно кудись помчав.

Усміхнена тьотя, не чекаючи його повернення, стала мене роздягати. Побачивши на мені старе, а до того ж доволі брудненьке та ще й полатане вельветове платтячко, вражено округлила очі й розвела руками:

— Нєужелі нікакой друґой адєжди на такой случай для рєбьонка нє нашлось? С ума сайті!

Саме в цю мить із морозивом у руці повернувся принц. Але, побачивши мою незавидну сукеночку, щось промимрив і почав відступати назад.

— Вовачка! — закричала тьотя. — Ти куда, маленькій нєґадяй? Што, нє узнал? Ета же твая Золушка! Атдай дєвачкє мароженає! Ти же для нєйо пріньос? Я сама слишала, как ти абєщал Золушкє прінєсті мароженає!

— Но вєдь ана ґаваріла, што ана Мишка! — виправдовувався зніяковілий хлопчик.

— Била Мишка, а стала Золушка! Щас я єй прічьоску сдєлаю — і твая Золушка прєвратітса в настаящую красавіцу! Правда, мая мілєнькая?

Мої туго заплетені кіски були вмить розпущені, й довге світло-золотисте волосся хвилями вкрило плечі. Принцові, мабуть, це дуже сподобалося, бо я побачила, як його погляд одразу потеплів. Вовочка вхопив мене за руку, й ми, поперемінно ласуючи морозивом, побігли в зал, посеред якого красувалася величезна, до самої стелі, ялинка. На її чубчику світилася блискуча червона зірка, а на гілках висіли скляні кольорові кульки, хатинки, шишки, санчата, клоуни, зайчики, грибочки, дзвіночки, — але найбільше, як не дивно, на ній було почеплено кукурудзяних качанчиків, що їх діти чомусь називали дивним словом «початкі». Напівпрозоре скляне листя на тих качанах було трохи відгорнуте й закручене назад, демонструючи добірне кукурудзяне зерно: біле, жовте, червоне, золоте — на кожнім качанчику інше.

— Кукурудза на ялинці не росте! — авторитетно заявила я принцові.

— Якщо Микита Сергійович захоче, то й на ялинці виросте! — з такою ж упевненістю відповів мій новий приятель.

Хто такий Микита Сергійович, я уяви не мала, але припускала, що це, напевно, якийсь усемогутній чарівник, якщо він здатен творити такі дива.

У залі грала музика, дітей розважали дорослі клоуни у смішних вдяганках та з великими червоними носами; згодом з’явився й Дід Мороз у довгому, аж до п’ят, червоному кожусі й такій же шапці — і ми всі гуртом гукали Снігуроньку, а тоді водили хороводи, читали віршики, співали пісень, — словом, веселилися від душі. Цього дня в Будинку офіцерів організовували свято лише для дошкільнят, але більшість міських малюків виховувалися в дитсадках, тому добре знали одне одного. Мій принц підводив мене то до однієї дитини, то до іншої й представляв:

— Бєлачка, знакомся, ета мая Золушка! — і дівчинка-білочка, граціозно закинувши довгий пухнастий хвіст собі на руку, робила мені реверанс.

— Пєтушок — Залатой Ґрєбєшок, ета Золушка! — і вже знайомий мені хлопчик у костюмі півника приязно посміхався.

— Мєдвєдь Патапичь, ета Золушка! — і товстенький повнощокий хлопчина подавав мені руку.

Потім Вовочка вийняв із кишеньки свого светрика якусь пласку коробочку. Всередині лежали скручені в тугі рулончики вузенькі стрічки блискучого кольорового паперу.

— Що це? — запитала я свого принца.

— Серпантин. Будемо кидати на тих, що танцюють. Це так гарно!

— Шкода! — зітхнула я. — Він такий красивий, блискучий, — а потрапить дітям під ноги, і його затопчуть.

— У мене вдома такого багато! Навіть тут маю ще одну коробочку.

І ми стали кидати серпантинові стрічки на дітей, і всі аж верещали від захвату. Веселі клоуни вистрелювали із хлопавок кружальцями різнобарвного конфетті, запалювали бенгальські вогники й роздавали їх усім охочим. Було дуже гарно й весело, але ось оголосили, що зараз усі дітки перейдуть у відгороджену частину залу, повсідаються на стільці й подивляться балет «Дюймовочка», а тоді Дід Мороз роздасть нам подарунки. Вистава мені теж дуже сподобалась, до того ж перед кожною дією ведуча пояснювала нам, що зараз відбуватиметься на сцені. Коли ж з’явилася огидна сіра Миша, яка настирливо сватала малесеньку й худеньку Дюймовочку за товстелезного старого Крота, принц голосно зашепотів мені на вухо: