Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Може, це й ненормально, коли дитина весь вечір розглядає квіти на ковдрі чи, коли в хаті нікого нема, витягає з вазонів посаджені рослини, щоби побачити, яке в них коріння? Може, це дивно, коли дитя сидить на шляху біля масної чорної калюжі, яку обліпили зусебіч білі метелики і з якої беруть глину для своїх гнізд в’юнкі ластівки? Може, й так…

Метелики сідають мені, малій, замурзаній багнюкою від голови до п’ят і всіма відторгнутій, на голову, на лікоть, на пальці. Ластівки найчастіше полюбляють умощуватися на плечі. Я їх не ловлю й навіть не пробую ловити. Метелика можу хіба що легесенько погладити пальчиком по контуру складених крилець: він терпить, не тікає. По самих крильцях не можна — стирається пилок. Мені так приємно, що пташки й комашки мене люблять! А сусіди, побачивши таке диво, похитують головами, шепочуться й показують пальцями в мій бік:

— Мала відьма!

— Що вона там робить? Не інакше, як ворожить, ману напускає!

— Такої ще дитини в нашому Селі зроду-віку не було!

Маму їхні розмови нервують до нестями — і я щоразу дістаю від неї кілька замашних «пляцків на дупу». Питаю, навіщо мене дитиною постійно била? Оправдується, що витримати мої постійні «заскоки» було просто неможливо, а їй же доводилося щодня двигати всю хатню роботу, обробляти город, доглядати за малими. З розпачу, що нічого не годна зі мною вдіяти, мама стала називати мене «психічною» за будь-який мій «крок вліво — крок вправо». Що таке «психічна», я добре знала. Поблизу нас жила дивна жінка, яка могла й перед дітьми заголитися та й показати, що там у неї є і ззаду, і спереду. Згодом я довідалася, що під час війни її зґвалтувала німецька солдатня. Коли ж повернувся додому із фронтів її чоловік, то почав цією подією постійно їй дорікати, бив дружину мокрими віжками. Від щоденних страшних побоїв із нею й сталася непоправна біда… Та чоловіка й це не зупинило. Як тільки в нещасної починався приступ, він прив’язував хвору в стайні біля корови, лупцював її до кривавих пасмуг, а сам безпробудно пиячив тиждень-півтора, хоча вдома без нагляду й теплої страви плакало п’ятеро дрібних дітей. Так на п’яну голову й помер через кілька літ у колгоспній стайні. Можливо, заснув там — і його необачно прикидали сіном, де він і задихнувся; а може, ще до того, як привезли сіно худобі, врізав дуба сам. Та після смерті пияка його дружині не стало краще, бо власні діти також мали її ні за що, підрісши, били матір, забирали пенсію, що її вона отримувала як нервово хвора людина. Час від часу сини викликали «тринадцяту бригаду» — і здоровенні санітари з волосатими ручищами виводили нещасну з хати в гамівній сорочці. А вуличні хлопчиська бігли за машиною «швидкої допомоги» й верещали вслід: «Пазуня Саніцька — к…рва совіцька!», хоч бідолашна жінка зовсім не заслуговувала на таку назву. Маленькою мені було дуже страшно, що скоро я стану такою ж — бо мама каже, що я теж «психічна».

Львівський період мого життя наклав на мене свої відбитки. Пригадую, як мама знайшла якось у кошику з брудною білизною добрий десяток моїх різнокольорових трусиків.

— Що це таке? — тицяла вона мені ними під самий ніс. — Хто тобі дозволив повикидати їх із шафи сюди?

— Вони брудні! — мимрила я, усвідомлюючи, що зараз будуть громи і блискавки з ясного неба.

Мама уважно розглядала білизну:

— Що ти верзеш? Вони чисті!

— Цьоця Дозя казала, що жінка має перевдягати трусики щодня.

— Ти — жінка?! Ха-ха-ха! Твоя цьоця Дозя дурна! Ти — дитина, дитина, дитина, а не жінка! — повторила мама аж тричі із притиском. — Ти маєш носити одяг, поки я сама з тебе його не стягну, коли зберуся прати! Чула? Бо взагалі будеш ходити без трусів! Нехай хлопці з тебе сміються, як із вуйни Психічної!

А одного разу мама купила в місті торт: круглий, пахучий, із кремовими рожевими й шоколадного кольору квітками. Посадила нас, дітей, за стіл, і кожному на тарілку дала по здоровенному шматку. Ліля з Андрійком уминали, аж давилися. А я вперлася, що торт не можна їсти великою ложкою, бо вона для зупи. Мама принесла мені маленьку, чайну. Я знову запротестувала, що хочу меншу від великої, але більшу від маленької. Йшлося, ясна річ, про ложку десертну. Але ж такої в нашій хаті взагалі не було ніколи! Мама сприйняла мої забаганки за дурні заскоки й надавала духопеликів. Торта мені перехотілося назавжди.

Так, мама була неправа. Та чи маю я право її осуджувати? Хіба я сама завжди поводилася із власними дітьми, як книжка пише ? Боже, таж вони розплодили в нашій міській квартирі тридцять сім хом’ячків, і я потай відвезла цей виводок у жито за містом, поки хлопці були в школі, бо ж добровільно не віддали б! А коли здохла папужка, вони ховали її в міському парку з усіма почестями, ще й так голосили, що я була певна: таких плачів точно б не було, якби то вмерла я. А коли ранньою весною з Вовчинецької гори тихцем принесли напівзамерзлого вужа і поселили його в мене під ліжком, у коробці з-під взуття, — а вночі вуж розмерзся й поліз коло мене грітися? Таж у мене тоді від жаху мало серце не зупинилося!