Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Розповідь про помаранчі на цьому поки що й закінчимо, хай ще кілька секунд котяться собі куди хочуть, бо в цій трамвайній історії йдеться зовсім не про них. Дівчинка раптом повертається до мене, і на її устах вже не виграє усмішка. Спершу вона ледь засмучена, на її личко набігає тінь. Я не можу знати, про що вона думає, — звичайно, звідки мені знати, — але вона ось-ось заплаче. Так, ніби кожнісінька помаранча має особливе значення для неї. Справді, Ґеорґу, мені здалося, що кожна помаранча унікальна, абсолютно незамінна. Та німа сцена триває недовго, бо вже наступної миті вона нищівним поглядом зиркає на мене, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, що я і тільки я відповідальний за те, що трапилося. У мене було відчуття, ніби я зруйнував її життя, не кажучи вже про своє. Ніби я власними руками перекреслив своє майбутнє.

Якби ти був там, то порятував би ситуацію, розсмішив би і зняв напругу. Але тоді — за багато років до твого народження — не було ще твоєї маленької ручки в моїй долоні.

Паленіючи від сорому, я став навпочіпки і з-поміж десятків пар заквацяних чобіт та черевиків заходився визбирувати помаранчі, та врятувати зумів лише невелику частку, бо дуже швидко помітив, що пакет, в якому вони лежали, розірвався і ні на що більше не годився.

З гірким гумором усвідомив, що дослівно лежу ниць біля ніг юної дами. Один чи двоє пасажирів підбадьорливо мені усміхалися, але то були, напевно, найдоброзичливіші, бо у тлумі людей не бракувало роздратованих облич — трамвай переповнений, тиснява майже нестерпна. Я зауважив, що більшість пасажирів, які стали свідками пригоди, вважають мене винуватцем, хоча мій мимовільний порух був лише спробою галантного вчинку.

Останнє, що я пригадую з тієї безталанної трамвайної поїздки, зафіксувалось, наче кадр: я стою на повний зріст — пригорщі помаранч у руках, дві в кишенях — перед дівчиною в оранжевому анораку, а вона пронизує мене поглядом і уїдливо каже: «Розтелепа!»

То була, без жодного сумніву, її помста, реванш за те, що сталося, однак її обличчя відразу трохи розпогодилося, і вона додала примирливо-насмішкуватим тоном:

— Можна мені взяти хоч одну помаранчу?

— Вибачте, — тільки й спромігся сказати я. — Вибачте!

Трамвай зупинився біля цукерні Мьольгаусена на Фройнері, двері відчинилися.

Я знічено кивнув на знак згоди цій майже неземній у моїх очах Помаранчевій дівчинці. Не встиг я й оком змигнути, як вона вихопила в мене з рук одну помаранчу, вистрибнула з трамвая і зникла, грайливо-легка, мов фея з казки.

Трамваєм знову смикнуло, і він покотився уздовж Фройнервеєн.

«Можна мені взяти хоч одну помаранчу?» Ґеорґу! Це ж були її помаранчі! Кілька я тримав у руках, дві запхав до кишень, а решта перекочувалися туди й сюди долівкою трамвая.

Тепер уже я стояв, притискаючи до себе чужі помаранчі. Я почував себе звичайнісіньким помаранчевим злодієм, дехто з пасажирів добродушно підшпигував мене з цього приводу. Не пригадую, про що я тоді думав, але вистрибнув з трамвая уже на наступній зупинці — на площі Фройнерплясс.

Коли я вийшов з трамвая, у моїй голові була лише одна думка: як би позбутися отих помаранч. Мені довелося балансувати, немов канатоходцеві, щоб не розгубити їх. Одна все ж гепнулася на бруківку, а я, звісно, не мав жодної змоги нахилитися, щоб підняти її.

Невдовзі я зауважив жінку з дитячим візочком неподалік старої рибної крамниці — ти знаєш ту крамницю, на Фройнерплясс. (Хоча, хтозна, чи вона ще існує). Я поволі порівнявся з жінкою і, минаючи возика, спритно висипав помаранчі на рожеву дитячу ковдрочку. Ті, що в кишенях, теж. Усе тривало секунду або дві.

Бачив би ти вираз обличчя тієї жінки, Ґеорґу! Я відчував, що мушу щось сказати, а тому попросив її ласкаво прийняти мій скромний подарунок для дитяти, бо тепер, пізно восени, дітям дуже важливо одержувати достатньо вітаміну С. Я знаю, про що кажу, додав я, бо сам вивчаю медицину.

Напевно, я видався їй зухвальцем, а може, вона подумала, що я п’яний, але аж ніяк не сприйняла мене за студента-медика, та мені й було то байдуже, бо я вже сторчголов чесав униз по Фройнервеєн. І знову в голові стугоніла лише одна-єдина думка: треба неодмінно знайти Помаранчеву дівчинку, якнайскоріше розшукати її і попросити вибачення.

Не знаю, наскільки добре ти знаєш ту частину міста, але я, засапавшись, вмить добрався до рогу вулиць Фройнервеєн, Фредріка Станґа, Елісенберґвеєн та Льовеншульдсґате, де вийшла з трамвая загадкова дівчинка з єдиною помаранчею-сиріткою в долоні. Я спинився на роздоріжжі. З успіхом це могла би бути й Площа Зорі французької столиці — навсібіч розбігалися численні вулички, вибирай, яку хочеш, а Помаранчева дівчинка безслідно зникла.