Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Світе! Я міг би ніколи не з’явитися тут! Не стати свідком Великої Містерії.

Всесвіте! Я міг би ніколи не побачити мерехтливого зоряного неба!

Сонце! Я міг би ніколи не ступити ногою на теплі скелі біля Тьонсберґа. Не зазнати розкішного відчуття, коли пірнаєш зі скелі в море.

Тепер я це розумію. Враз осягнув послідовність усього. Щойно тепер я збагнув душею і тілом, що означає — не бути . У ямці неприємно засмоктало. Мені стає млосно. А ще я серджуся.

Я лютую від усвідомлення, що одного дня мене не стане — я зникну, до того ж, не на тиждень чи два, чи чотири, і навіть не на чотири століття, а навіки.

Я почуваюся жертвою ошуканства, бо спершу кажуть: «Ласкаво просимо, до твоїх послуг увесь світ! Ось тобі твоє брязкальце, ось тобі іграшкова залізниця, а ось школа, до якої підеш восени!» Та вже за мить чується регіт: «Ха-ха-ха! Ми тебе одурили!» І весь світ вихоплюють мені з рук…

Я почуваюся зрадженим. Нема за що ухопитися. Порятунку чекати нізвідкіля.

Я втрачу не лише навколишній світ, я втрачу не лише все і всіх, кого любив. Я втрачу самого себе.

Гоп — і нема мене!

Я лютий, такий лютий, що ось-ось виблюю від люті. Бо заглянув у вічі дияволові. Та я не дозволю йому залишити останнє слово за собою. Я відвертаюся геть від Зла, доки воно не встигло заволодіти мною. Я вибираю Життя. Я вибираю крихту Добра, яка мені визначена долею. Хтозна, може існує й Вище Добро. Хтозна, може увесь світ обіймає Господь Бог.

Я знаю, що існує Зло, бо чув третю частину Місячної сонати Бетговена. І вірю в існування Добра. Я знаю, що чудова квітка росте поміж двома проваллями, а з цієї квітки невдовзі злетить життєрадісний джміль.

Ха! Ось я й відповів! На щастя, у цій задачі є ще бадьоре allegretto. В антракті між двома трагедіями виступає потішний ляльковий театр, я не хочу пропустити його вистави. Я хочу всю свою снагу вкласти в другу частину! Бо є таке поняття, як жадоба до життя, а оті провалля я все ж омину, ніби їх нема, провалля не для мене. Єдине, що має сенс — життєствердне allegretto.

Мушу визнати, цікаві думки витають у моїй голові. «Квіткою поміж двома проваллями» назвав другу частину Місячної сонати Ференц Ліст. Я раптом збагнув, що вирішив велику дилему з допомогою Ліста та завдяки гнучкості власного розуму.

Я знову спробував повернутися думкою на кілька мільярдів років у минуле. Бо саме там, на порозі Всесвіту, я мушу прийняти рішення: зважитися мені на життя на Землі через кілька сотень мільйонів років чи відмовитися від нього через неприйнятні умови. Але тепер я принаймні знаю, хто стане моїм батьком та матір’ю. Тепер я знаю, як почалася ота історія. Я знаю, кого я любитиму.

Я маю відповідь. І урочисто роблю свій вибір. Я пишу:

Любий татку! Дякую тобі за листа! Для мене він став несподіванкою, втішив і засмутив водночас. Нарешті я визначився і своєї позиції не зміню: я вибрав би життя на Землі, хай навіть на одну «коротку мить». І хай не мучать тебе більше сумніви. Спочивай у мирі, як кажуть. Спасибі за те, що ти таки віднайшов Помаранчеву дівчинку!

Мама готує вечерю. Каже, щось із французької кухні. Йорґен повернеться з хвилини на хвилину зі своєї «суботньої пробіжки», як він це називає, а Міріам спить. Сьогодні 17 листопада, до Різдва залишилося тільки п’ять тижнів.

Ти поставив мені кілька цікавих запитань про телескоп Габбла. Уявляєш, я недавно написав про нього серйозний шкільний реферат!!!

А тепер довірю тобі велику таємницю: я знаю, що мені подарують на Різдво! Йорґен уже натякнув. У кожному разі показав кілька чудових фотографій у часописі, коротко кинувши: «Маю невеличку підозру, що невдовзі у нас з’явиться телескоп!» Неймовірно, але Йорґен читав мій реферат, навіть двічі, хоч він і не є моїм справжнім батьком. Прочитавши, сказав, що пишається мною. Мені здається, він турбується про мене навіть більше, ніж про Міріам, принаймні не менше, а більшого вимагати, чесно кажучи, я й не хочу. Я поважаю його, як поважав би рідного батька.

Якщо мені подарують на Різдво телескоп, візьму його із собою на Ф’єльстьолен, бо тут, у низині, заважає, як кажуть астрономи, «оптичне забруднення». Я вже придумав, як назву телескоп. Він називатиметься ЯН УЛАВ! Таке рішення здивує, ясна річ, Йорґена, але якщо нам судилося залишитися добрими друзями, то йому доведеться з цим змиритися.

У безмісячну ніч небо над Ф’єльстьоленом так густо всіяне зорями, що мимоволі запитуєш себе, навіщо здався телескоп у космосі. Ні-ні, тату, насправді не такий я вже й дурненький, як ти собі, може, гадаєш. Знаю, що зорі в космосі не миготять! Але інколи буває так цікаво полежати кілька секунд на дні басейну й поспостерігати, що робиться на його краю. Щось таки видно крізь товщу води, і, звичайно, можна вгадати, що відбувається над поверхнею. У кожному разі я зумію достатньо виразно побачити кратери на Місяці, супутники Юпітера та кільця навколо Сатурна. А коли-небудь, може, мені пощастить полетіти в космос на справжньому космічному кораблі!