Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Коли настало Різдво, ми знову пішли разом на святкову відправу до Катедри, вважаючи, що маємо віддати дань одне одному. Вероніка одягнула те саме чорне пальтечко і зашпилила волосся тією ж чарівною срібною шпилькою. Тепер і я вже став часткою казки, отієї незбагненної містики. Того року, ясна річ, ми сиділи разом на одній лавці. Можна було не перейматись, у чий бік повертають голови чоловіки в церкві. Хай обертаються услід Вероніці, скільки душі заманеться! Та вони й оберталися… Я пишався нею! Вероніка сяяла, вона була щаслива. Я, звичайно, також. Можливо, й вона трохи пишалася мною…

Із собору ми поверталися тією ж дорогою, що й торік. Заздалегідь умовились про це. Ми вже мали свої традиції, яких дотримувались. Майже не розмовляючи, рушили до Замкового парку. Хоча про мовчанку не домовлялись, воно так вийшло само собою.

Зупинились, обійнявшись, там, де Вероніка тоді сіла в таксі, бо й тепер наші шляхи тут розходилися. Вероніка пообіцяла батькові зустрітися з ним у старої тітоньки на Шіллебекку, а звідти вони мали усі разом їхати до Аскера, де мешкала її родина. На Джмелиній вулиці мене чекали на Святвечір мама, тато і дядько Ейнар.

Усе повторювалось, як і рік тому. Нам слід було попрощатись ось тут, на вулиці Вергеланна, як тільки над’їде таксі для Вероніки. А що буде після появи таксі? Казка закінчиться? Пропаде магія? Цього в розмові не торкались. Останні півроку ми бачились щодня, за винятком двох прикрих штрафних днів. Помаранчева дівчинка дотрималася своєї урочистої обіцянки. Але якими будуть правила в новому році?

Різдво того року було холоднішим, ніж попереднє. Вероніка мерзла. Я тримав її в обіймах і розтирав спину. Я розповів їй, що після Нового року Ґюннар виселяється з нашого спільного маленького помешкання. Має намір продовжити навчання в Бергені, пояснив я. І що мені доведеться шукати собі іншого компаньйона, щоб дешевше обходилося житло.

Я був боягузом, Ґеорґу! Напевно, вона теж так подумала. Аж розхвилювалася. То Ґюннар виселяється? І я мушу шукати собі когось до спілки? Невже я справді таке планував, не порадившись з нею? Вероніка ледь не лютувала. Я злякався, що цього Різдва ми розсваримось. Та раптом вона сказала:

— То я могла би перебратися до тебе. Я маю на увазі, що ми могли би мешкати удвох… Хіба ні, Яне Улаве?

Саме цього я жадав найбільше у світі. Та мені, на відміну від Вероніки, бракувало відваги. Я боявся ненароком порушити правила… Від радості, що скоро, як тільки вона переселиться на початку січня на Адамстюе, ми станемо нерозлучними, Вероніка сіяла, немов помаранчеве дерево на Плаза де ла Альянза. У році, що ось-ось настане, ми будемо разом не лише щодня, але й кожнісіньку ніч. Отакі нові правила.

Ураз тінь стурбованості промайнула її обличчям. Може, якийсь сумнів, подумав я, може, її все ж щось стримувало? Можливо, сподівання, про які не хочеться говорити?

— У чому річ, Вероніко? — я її уже добре знав.

— То Ґюннарова кімната звільниться? — перепитала вона.

Я кивнув, не розуміючи, чому вона знову завела про це мову. Я ж сказав, що Ґюннар має намір виселитися.

— Ми ж не будемо спати в окремих кімнатах?

— Звичайно, ні, — я ніяк не міг збагнути, до чого вона хилить.

Усякий сумнів зник тепер з її очей, і, більше не таючись, Вероніка запитала:

— То я, напевно, зможу використовувати його кімнату як майстерню? — Вона ковзнула по мені поглядом, немов хотіла пересвідчитись, якою буде моя реакція.

Я притулив долоню до її срібної шпильки на потилиці й сказав, що дуже пишатимуся подругою-художницею.

За кілька хвилин з’явилось її таксі. Вероніка простягнула руку, спиняючи авто, сіла в салон і цього разу обернулася до задньої шиби, махаючи мені обома руками. Уявляєш, минув лише рік!

Коли таксі від’їхало, мені не було потреби роззиратися по боках у пошуках кришталевого черевичка. У цій казці більше не зосталось жодних перепон. Ми перестали бути залежними від якихось тітоньок-фей з їхніми незрозумілими правилами, дозволами та заборонами. Щастя відтепер належало нам.

Що таке людина, Ґеорґу? Чого вона варта? Хіба ми не пил, що клубочиться землею, і розвівається навсібіч вітрами?

Доки я пишу ці рядки, телескоп Габбла рухається своєю орбітою навколо Землі. Він уже понад чотири місяці в космосі, і від кінця травня встиг надіслати чимало унікальних фотографій Всесвіту, того просторового огрому, з якого походимо і ми. Однак скоро з’ясувалось, що телескоп має серйозний виробничий недолік. Уже йдуть розмови про те, щоб послати до нього космічний човник з екіпажем, який відремонтував би несправність, щоб люди на Землі змогли ще глибше збагнути Всесвіт.