Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Залишилася іще одна особа, описати яку найважче, бо йдеться про Ґеорґа Рьоеда. Я маю 174 см зросту, тобто на чотири сантиметри вищий за Йорґена. Не певен, чи йому це до вподоби, але будемо сподіватися, що на дрібниці він не зважає. (!) Я є сутністю Ґеорґа Рьоеда, тому ніколи не бачу його збоку, та інколи стикаюся з ним носом до носа, коли зрідка дивлюся на себе в дзеркало. Можливо, це звучатиме трохи самовпевнено, але я належу до тієї частини людства, яка загалом задоволена своєю зовнішністю. Не красень, але й не надто бридкий. Ось тут треба бути на сторожі. Я десь читав, ніби понад двадцять відсотків жіночого населення переконані, що вони належать до трьох відсотків найвродливіших жінок країни — складна задача, розв’язкові не піддається. Не знаю, скільки людей залічують себе до трьох відсотків найпотворніших, але, мабуть, жахливо усе життя почуватися незадоволеним собою.

Щиро сподіваюся, що Йорґен не надто переймається своїм рудим волоссям та невеликим зростом. Звичайно, цікаво було би довідатися, як воно насправді, але запитувати його я ніколи не наважувався.

У власній зовнішності мене найбільше турбує поява неприємних вугрів на чолі, не тішить навіть, що за чотири або вісім років вони зникнуть самі собою. Йорґен запевняє, що вугрі можуть зійти після кількох порядних пробіжок удвох із ним, але я на таке не ведуся. Даремно він ляпнув про це, бо після його слів я ґарантовано не бігатиму, щоб Йорґен не подумав, ніби я йому повірив і вирішив бігати лиш би позбутися вугрів.

Блакитні очі я успадкував від тата, а ще я білявий і дуже світлошкірий, однак гарно засмагаю улітку. Сильний бік: Ґеорґ Рьоед належить до тієї частини населення Землі, яка усвідомлює своє існування на одній з планет Чумацького Шляху. Слабкий: жодних особливих прикмет. А хотілось би мати хоч якісь. Улюблена фраза: «Так, дякую, беру все!»

Повертатися з туалету теж доводилося через вітальню, але тепер ніхто з дорослих й словом не озвався. Не інакше, як домовилися. Я відімкнув двері кімнати, яка колись була татовою, зачинився зсередини і впав на ліжко. Уже зовсім скоро я довідаюся, хто вона — ця загадкова Помаранчева дівчинка. Якщо, звичайно, татові поталанило знову з нею зустрітися. Може, вона відьмачка… Вдалося ж їй зачарувати мого татка. Мусить бути якась причина, чому татові було так важливо розповісти мені про неї. Він вважав, що не може померти, не розказавши синові про це.

Мене не покидало відчуття, що Помаранчева дівчинка якось пов’язана з телескопом Габбла чи щонайменше із Всесвітом та космосом. Дивні татові слова раз у раз спонукали до цього. Я перегорнув назад кілька сторінок і прочитав: «…вона мовчить, лише міцно і ніжно водночас стискає мою долоню — мені здавалось, ніби ми, невагомі, витаємо в космосі, обпившись донесхочу міжгалактичного молока, і увесь Всесвіт належить нам».

Може, Помаранчева дівчинка прибула з іншої планети? У кожному разі, прозвучав натяк, ніби вона з’явилася з іншого світу, відмінного від нашого. Може, прилетіла на НЛО? Звичайно, ні, я в таке не вірю, переконаний, що й тато не вірив. Але вона могла вірити… Простіше від цього не стає!

Телескоп Габбла, рухаючись зі швидкістю 28 000 кілометрів на годину, затрачає на одне коло по орбіті 97 хвилин. До порівняння — перший паротяг з вагонами долав відстань 68 км між Христианією [8] Стара назва Осло — (Прим. перекл.) та Ейдсволом за дві з половиною години. Я вирахував, що він рухався зі швидкістю 28 км на годину. Отже, телескоп Габбла в тисячу разів швидший, ніж перша норвезька залізниця. (Учитель вважав це дуже влучним порівнянням.)

28 000 кілометрів на годину! При такій швидкості можна з впевненістю говорити про невагоме витання в космосі! А ще про обпивання донесхочу «міжгалактичним молоком», надто якщо уявити, що телескоп Габбла без упину проводить знімання галактик, віддалених від Чумацького Шляху на багато мільйонів світлових років.

Телескоп Габбла має два крила із сонячними батареями. Вони по дванадцять метрів завдовжки та по два з половиною метри завширшки і забезпечують супутник енергією на 3 000 ватт. Але двоє голубів з даху Катедрального собору навряд чи сиділи на крилах телескопа Габбла й милувалися Всесвітом, пролітаючи понад Історичним Музеєм у напрямку до Замкового парку. Хоча хтозна, може, саме тієї миті вони перебували на сьомому небі…

Я підсунув до себе рукопис і читав далі.

Між Різдвом та Новим роком я навіть не робив жодної спроби розшукати Помаранчеву дівчинку. Бо тоді різдвяна благодать сходить на землю. Але в січні знову взявся до активних пошуків. Я був сповнений рішучості.