Юстейн Ґордер - У дзеркалі, у загадці

Сесілія втупилася поглядом у стелю:

— В одному, без сумніву, ти маєш рацію: Богові не збагнути, як безглуздо хворіти на Різдво…

Ангел перервав її:

— Про Бога ми поговоримо згодом. Спершу розкажи, як це — бути людиною з плоті і крові.

— Ну, то питай!

— Ми розмовляли про те, як смакують різні речі. Не менше дивовижною є ваша здатність відчувати запахи, навіть якщо пахучий предмет не знаходиться близько до вашого носа. Що це за «запахи» витають у витворі Творця?

— Ти не відчуваєш запаху ялинки?

Аріель пригнічено похитав головою:

— Ангели не мають відчуттів, Сесіліє. Це — не іспит, звичайно, на знання християнського вчення, але ти скоро навчишся розуміти нас.

— Вибач.

— Як пахне ялинка?

— Зелено,, кисленько,, зимовою свіжістю та ще чимось дивним. І водночас солодко. Я б сказала, запах ялинки головний, це — різдвяний настрій. А запахи квашеної капусти та ароматичних паличок відходять на друге й третє місця. На четвертому місці — дідусеві сигари, та й досить.

— А гірлянди пахнуть?

— Ні. Думаю, що ні.

— Ти не впевнена, отже, ти не завжди у згоді зі собою?

— Просто ялинка після того, як ми її прикрасили і засвітили світелка, пахне дещо інакше. Дрібничка, але ця дрібничка має велике значення для різдвяного настрою.

— Добре, добре. Думаю, що із запахами ми просунемося не далі, ніж зі смаками. Запахів теж незліченна кількість?

— Ймовірно, от тільки люди, на мою думку, не мають надто доброго нюху. Скажімо, ми здатні відчувати сотню різноманітних запахів, а смаків — тисячу. Собаки мають набагато ліпший нюх. Вони, гадаю, розрізняють тисячі й тисячі запахів. Не так уже й дивно, коли подумати, що половина собачої морди — це один великий ніс.

— Ти не так уже й зле пояснюєш. А як ви бачите, теж зможеш розповісти?

— Хіба ти не бачиш те ж саме, що й я?

Аріель здійнявся з канапи, проплив кімнатою і опустився у зелений вухатий фотель. Ангел був такий крихітний у порівнянні з великим кріслом, що здавалося, він ось-ось утопиться у ньому.

— Однак я бачу інакше. Я ж не зліплений зі землі та води. Я — не шматок живого чарівного тіста.

— То як же ти бачиш?

— Це можна назвати духовною присутністю.

— Але ж ти бачиш мене?

Ангел похитав головою:

— Я просто тут є.

— Я також тут є. І ми весь час бачимо одне одного, так?

Ангел ухопився за думку:

— Ти можеш бачити уві сні?

— Я часто бачу яскраві сни.

— Але ж уві сні ти бачиш не очима.

— Ні, вони заплющені, коли я сплю.

— Отже, тобі не важко зрозуміти, що існує багато способів бачення. Деякі люди сліпі. Вони користуються внутрішнім оком. Це те саме око, яким ти бачиш уві сні солодкі сни.

— «Внутрішнє око»?

Ангел кивнув:

— Це зовсім не те око, яке ти можеш розплющити і за допомогою живих лінз сприймати природу навколо себе. Коли ти чистиш цибулю або ж в око потрапить якась пилинка, зір каламутиться. У гіршому випадку можна втратити око, однак ніщо не може пошкодити внутрішнє око.

— Чому ж?

— Бо воно не з плоті і крові.

— З чого ж воно?

— З духу та мислі.

— Аж трохи моторошно.

Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.

— Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.

— З твоїх слів, наші очі — суцільна таємниця.

Аріель відмахнувся:

— Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.

Дівчинка засміялася:

— Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.

— Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.

— «У повній пітьмі», — повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.

— Кожнісіньке око — це малесенька частинка божественної містерії, — продовжував розповідати Аріель. — Зір — місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око — дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.