Олександр Вільчинський - Льодовик

Тепер чи не кожне село має свої вітряки, і ми стали країною північних оленів, теплиць та вітряків! І хоч жорсткі нормативи щодо енергозбереження ніхто не відміняв, але дефіциту енергії останнім часом уже не спостерігається. Навіть тротуари з підігрівом у центрі великих міст стали нормою. А влітку, коли ненадовго розмерзається, прибережні смуги Чорного й Азовського морів всуціль усіяні піларисами, які виробляють електрику з енергії хвиль. Народ почав масово переселятися південніше, а з північного сходу прийшли ці. Ми їх тепер називаємо «дорогими гостями», хоч офіційний статус у них — «кліматичні біженці».

Проте деякі гарячі голови, на кшталт нашого садівника амбала Петруні, якого я частіше називаю просто Мамонтом, ще й тепер за те, аби переглянути угоди й узаконити окупацію. Але лише для того, щоб мати законне право із нею боротися. Мамонтові — йому аби боротися! Якщо не з «узаконеними окупантами», то хоча б із їхніми парканами. Бо ці двометрової висоти паркани із подзьобаної гофрованої жесті, якими наші «дорогі гості» останнім часом заповзялися обгороджувати деякі території, тепер і на нашій вулиці, і далі за Об'їзною також, де колись росли старі дуби. Уся ця територія аж до Міністерки тепер, за угодою, належить їм. Лише на час Льодовика, звичайно. Але, може, це навіть і добре, що вони ось так, своїми гофрованими парканами нам нагадують: мовляв, ми ще тут! І у нас на Сошенка вони також поставили свій паркан.

Якби ще «йолки» не тирили, то взагалі було б нічого, терпіти можна. Ажіотаж починається у них ще за місяць–півтора до Нового року — це ж їх найбільше національне свято! Бо справжні «йолки» — тепер великий дефіцит, а Новий рік без «йолки» там у них за парканом — велика трагедія. Вони вважають, що якщо без «йолки» зустріти рік, то буде нещастя.

І ота їхня затятість з тими «йолками» — це вже щось на межі відчаю, бо ж чи не половина нинішніх московітів більш охоче святкують Курбан–байрам, ніж Різдво чи Великдень, і співи муедзинів також часто долинають тепер із–за їхніх парканів. І може, ці злощасні «йолки» раз у рік — чи не єдине, що ще тримає їх укупі?!

У нас з вулиці довкруж гаража ще збереглося кілька хирлявих ялиночок, то дві з них ці умільці таки спиляли. Одну ще до того, як ми поставили камеру спостереження, а іншу — уже при ній, хоч би хни! Ми ж навіть чергували, не спали, але поки побачили й вибігли, вже було пізно.

От тоді Петруня й приніс капкани чеченського виробництва. Бо відколи перейменована у Московію Расєя під льодом і у них почалися проблеми з «йолками», то новоспечені московити не лише у нас тирять, вони й на кавказькі республіки почали влаштовувати набіги, щоб запастися тими «йолками».

То чеченці перші й придумали для них універсальний капкан, який так і назвали — «Йолки–палки», й отримали такий шалений попит, що у Джохар–Палі, як тепер називається чеченська столиця, із колись кустарного промислу за ці роки розвинулося велике сучасне підприємство.

Ці пристрої дуже прості й надійні, добре замасковуються і не завдають видимої шкоди. Вони так хитро сконструйовані, що упійманий мусить сидіти й не рухатися, при найменшому русі капкан стискається, й «Івани», які лізуть красти «йолки», відчувають при цьому дикий біль. У нас вони чомусь завжди називають себе Іванами, і ми часом чуємо, як вони верещать під огорожею, поки ми їх не визволимо. Але ми, як і чеченці, їх просто відпускаємо.

Можливо, лише Петруня вмастить раз чи два по кумполу, тільки й того, але ж він також Іванов, йому за зганьблене ім'я соромно.

— Іване, як тебе звати?

— Іван, — жалісливо скиглить неголена зачумлена мармиза невдачливого злодія наших ялинок.

Петруня по кумполу бух!

— Більше не попадайся, — каже. — І не ганьби ім'я!

— А–арашо! — обіцяє мармиза, але попри обіцянки, декого з них ми по три–чотири рази за місяць ловимо і відпускаємо.

Дехто навіть обсцикається з переляку, але наступного дня все одно лізе. Видно, дуже вже цінуються у них наші ялинки, і поки що на це нема ради.

Одні кажуть, що це, можливо, і на тисячі років, інші — що максимум на сторіччя, ще інші пробують заспокоювати: мовляв, як воно раптово настало, так само може і закінчитися. Та ми з Петрунею не чекаємо, ми просто щодня довбемо той лід, бо це також входить у наші обов'язки. Все, що мало статися, уже сталося, й гірше не буде. А з місяць тому в редакцію прийшов якийсь старий з мапами. Я його ще там бачив, але Міха його і сюди, на Сошенка, на чаювання запрошував, на нас із Мамонтом перевіряв його теорії.