Олександр Вільчинський - Льодовик

Вони там, у теперішній своїй Московії, пішли ще далі, ніж можна було від них очікувати: всім містам, які були перейменовані і яких не накрило Льодовиком, повернули старі назви (лише Сталінград виняток), вулицям також, а нові вулиці поперейменовували на архаїчний лад. Мене, наприклад, найбільше вразило, коли вони і гроші свої перейменували. Копійки на дєньґу, а рублі на таньґа. Дєньґа–таньґа! Мовляв, це теж повернення до давніх своїх золотоординських витоків. Бо ж значна частина московітів — це більше нащадки Золотої Орди, аніж Київської Русі. І я думаю, нема нічого поганого, що вони і про це згадали. Це може зарадити у майбутньому від повторення помилок.

Проте виглядає на те, що на деякі помилки колишні росіяни, а новоспечені московіти просто приречені. Ця їхня тупа боротьба із самопроголошеними на крижаних просторах незалежними республіками, на думку багатьох, лише привертає увагу до проблеми і врешті–решт може закінчитися реальною незалежністю і Мордви, і Удмуртії, не кажучи вже про Татарстан із Башкортостаном. Проблема в тому, що крига цілком поглинула території колишніх автономій, на яких до Льодовика проживали рештки автохтонних етносів (угро–фінські, тюркські, монгольські, північні тощо), які впродовж століть гибіли під жорстким контролем росіян, піддавалися тотальній асиміляції та поступово сходили з історичної арени у небуття.

Але для них Льодовик приніс не лише зло — вкрив кригою їхню землю, а й добро — прогнав колонізаторів. Звичайно, залишки ще не до кінця асимільованої людності відійшли разом із росіянами–московітами на південь, але окремі сміливці залишилися. І всі ці легенди про страхітливих потвор щуроведмедів Пуху–пуху, що харчуються мерзлятиною, на яких вони тепер полюють, також від них. Нехай Бог милує…

Ці сміливці, молоді удмурти чи казанські татари, вже не кажучи за північних комі чи ненців, почали повертатися на вкриті кригою рідні простори. Знайшлися навіть якісь весельчаки нганасани, вже здавалося б безнадійно асимільовані росіянами. Вони наймають, а чи й захоплюють гелікоптери (сюжети на цю тему часом проскакують навіть по CNN), летять у глиб крижаної пустелі й висаджують десанти на території, де колись жили їхні предки. Встромляють у кригу національні прапори та іншу символіку, усе це знімають на камери й проголошують незалежні Удмуртію чи Татарстан… Ну, а вже зовсім відчайдухи навіть пробують там виживати. Полюють на щуроведмедів Пуху–пуху. А Пуху–пуху полює на них, а ще ж московітська поліція. Вона також на них полює, на патріотів, звісно… Словом, усі полюють на всіх. Як на мене, щось тут досі неправильно.

Петруня у своєму репертуарі, вважає, що все має бути навпаки: і молоді патріоти, і Пуху–пуху мали б полювати винятково на новоспечених московітів… Хоча історія про щуроведмедів, яких мало хто й бачив, узагалі виглядає як вигадка. Я особисто не вірю в таке схрещення. Мовляв, зграї цих монстрів бродять по неозорих просторах крижаної пустелі й харчуються мерзляками, тобто загиблими й вмерзлими у лід людьми та тваринами, яких вистачить ще не на одне десятиріччя. Бо ж м'ясо у природній морозилці може не псуватися дуже довго. Подейкують, що ці тварюки якось навчилися відчувати мерзляків під льодом, вмощуються зверху й теплом своїх тіл та диханням розтоплюють кригу.

Один московітський письменник, з молодих, навіть роман написав «Пуху–пуху», а в Голлівуді одразу підхопили ідею. Три роки тому був найбільш касовий блокбастер про те, як льодовикові щуроведмеді напали на мирне поселення московітів в українському прикордонні. До речі, література, мистецтво, театр також — у них усе це зараз на підйомі, за винятком кіно. Кіновиробництво перекочувало до нас. І хоч нам, звичайно, ще далеко до Голлівуду, але московіти віддають перевагу нашим фільмам, особливо історичним серіалам та мелодрамам.

Лідка, у перервах між нашими вправами цим довбаним сексом льодовикового періоду, коли моя права рука відпочиває, а ще більше, коли у солодкій знемозі відпочивають обидві руки, а прикутий Оскар б'ється у мовчазних конвульсіях біля батареї, розповідає мені про свої казки, а ще про фільми. Вона ще та кіноманка! Окрім казок пише ще й сценарії, але їй поки що не щастить. Сценарії її зовсім не казкові, а швидше якісь сімейні хроніки у стилі вже дещо призабутої Люко Дашвар. З її слів, хоч Лідка надто не деталізує, але я майже впевнений, що без сцен у ліжку там не обходиться. Я навіть майже впевнений, що вона вводить туди сцени жорсткого порно, які по телеку зазвичай показують із червоним квадратиком в куті екрана.