Барбара Космовська - Буба

— Слухай, дідусю, — Буба легенько взяла його за руку, — я знаю, що ти дуже сподіваєшся на мою перемогу, але там будуть самі аси, найвідоміші бриджисти. Навіть серед юніорів немає таких, як я…

Дівчина чимраз більше шкодувала, що заради святого спокою погодилася взяти участь у турнірі. На додачу піддалася на дідові вмовляння і їхала до Сопота таємно. Для батьків вона мала провести суботу й неділю зі своїм класом на Жулавах. Так вирішив дідусь. Тому почувалася останньою дурепою в зеленій куртці, спортивних гетрах і солом’яному брилику, із сачком, що стримів з рюкзака.

Сусіди із цікавістю розглядали Бубине спорядження. Воно й не дивно. На думку спадали експедиції до тропічних джунглів, а не поїздка на балтійське узбережжя.

— Я виглядаю, як ідіотка. — нервувала Буба.

— Це правда, — прошепотів дід, — але в поїзді переодягнешся, — інструктував він онуку. — Не забудь, — вів далі старий, — стеж за кожною роздачею. Рахуй і прикидай. Обережно з контрами, — дідусь Генрик не вгавав навіть тоді, коли Буба вже виглядала з вікна поїзда.

Була впевнена, що навіть коли потяг рушить, дід продовжуватиме повчати її, як найкраще вчинити у разі невдалої реконтри.

Добавка вила. Уперше вона переживала чиюсь відсутність, і дідусь, повернувшись із вокзалу, мусив негайно вивести собаку на прогулянку. Повернувшись додому, Добавка вже не вила, але їсти теж не хотіла, що змусило родину розподілити чергування, щоб та не охляла. Бартошова запропонувала чергувати замість діда, небезпідставно побоюючись, що той привласнить улюблені Добавчині сосиски.

— Я однаково нічого нині не торкнуся, — запевнив дідусь, доїдаючи сирок, який Буба забула взяти із собою.

А тоді обклався газетами й заходився вивчати котировки на біржі з таким виразом обличчя, немовби був власником акцій найбільших фірм у світі.

— Якось незвично вдома без Буби, — поскаржився батько, закінчуючи читати останній мамин роман. — Може, подамося кудись, Марисю? Наприклад, до кіно? Діти в нас не плачуть…

— А знаєш… — мама на мить перестала фарбувати нігті. — Я саме подумала, що в дорослих бувають канікули, як дітей десь немає. От Буба й поїхала, а я чомусь починаю непокоїтися. Навіть не знаю, чи взяла дитина теплий светр. Мабуть, у мене канікули, коли наша донька вдома, — скрушно визнала вона. — Тоді ми собі ходимо, куди очі дивляться: до кіно, на концерти, до Кшиштонів чи Маньчаків…

— Я обіцяв їй, що сходимо разом на Віслу, — раптом пригадав собі батько. — От сьогодні б із радістю пішов, але її немає.

— А я, — мати дійшла вже до нігтів на ногах, — збиралася повести її до своєї косметички й перукарки. Зрештою, Буба вже доросла дівчинка й повинна звикати до певних речей. І нині я готова була присвятити цьому час, а вона взяла й поїхала…

— Справді, — батько повернувся до читання. — Наші діти не вміють вибрати слушний час, щоб покинути дім. Завжди своїм виїздом зруйнують якісь важливі плани.

— Так воно вже буває з ними, — пані Марися відволіклася від своїх ніг, і в її голосі забриніла мудрість справжньої досвідченої матері, яка може передбачити геть усе, що зроблять її діти, навіть, якщо ті самі ще про це не здогадуються.

— Як добре, що ви прийшли, — мама ладна була кинутися Маньчаковій на шию, якби не бинти, що замість хусточки чи шарфика видніли з-під її кожуха.

— А чого це ви до нас, як у Сибір? — здивувався дід. — Уже ж весна!

— У мене свинка, — Маньчакова спробувала сісти в крісло, не знімаючи кожух, але їй це не вдалося.

— То у вас є свинка? — втішився дідусь. — І як наша крихітка зветься?

— Дружина хворіє на свинку, — Маньчак неприязно глянув на дідуся й зняв тужурку (дід Генрик завжди стверджував, що Маньчакова куртка в попередньому житті була тужуркою).

— Певне, хворіла? — здавалося, дід нічогісінько не тямить. — Якщо ви вже собі її придбали, то певне, пані Віолетта видужала?

— З вами навіть здорова людина опиниться в лікарні, — роздратовано сказав Маньчак, а його дружина намагалася продемонструвати старому величезний набряк на шиї.

— Ось, дивіться! — вигукував знервований Маньчак. — Ось як виглядає свинка.

— Фе, як негарно, — покартав його дідусь, — не можна так говорити про власну дружину!

Батько насилу відтягнув старого від Маньчакової й заходився пояснювати, чому вона так дивно виглядає. Тим часом мати посадовила гостей до столу.

— Вип’єте з нами кави? А може, з’їсте щось? — припрошувала вона, щаслива, що нарешті хтось заповнить пустку, яка утворилася після доньчиного від’їзду.