Барбара Космовська - Буба

— Бубо, тут якась пані до тебе! — повідомив про Йольчин прихід дідусь.

— Привіт, — промовили її кармінні вуста. — Старенький мене більше не пізнає? Певне, зле бачить, якщо назвав мене панею, — вона без угаву базікала, цікаво роззираючись довкола. — У вас німого не змінилося, — заявила вона трохи згодом. — Тут завжди так затишно, — додала Йолька й скрикнула від болю.

Добавка напала без попередження, керуючись виключно своїм собачим чуттям. Запахи, що линули від Йольки, викликали в неї лють, бо сучка кусала без кінця, агресивно накидаючись на литки, обтягнуті брюками від Гуччі.

— Прибери цю гидоту! — кричала Йолька, доки занепокоєний дідусь не прибіг на порятунок, причому Добавці, а не покусаній жертві.

— Прошу не казати так про Добавку, — зажадав він безапеляційним тоном і голосно грюкнув дверима, забираючи із собою цуценя.

Йолька зручно вмостилася на Бубиному ліжку, пильно оглядаючи стіни.

— У тебе ніде немає Мілошевого фото? — запитала знехотя. копирсаючи довгим лакованим нігтем під іншим.

Буба вдала, наче не чує.

— У тебе якісь проблеми? — запитала вона.

Дівчина сіла в плетеному кріслі, дивлячись на струнку Йольчину фігуру, яка елегантно розкинулася на її незастеленому ліжку.

— Ні. Зрештою, знаєш, якісь там негаразди є, — Йолька силкувалася виглядати байдужою. — Йдеться про хімію. Ні для кого не секрет, що Піпетка хоче мене завалити. Я не приховую, що в неї є на це причини. Вона так ревнує до свого чоловіка…

— Що?

— А хіба я тобі не казала? — Йолька закинула ногу на ногу. — Її чоловік — керівник нашого театрального гуртка. Ну, може не нашого, але він займається молодіжною сценою, і коли наш харцерський загін підготував виставу… Ми її ще не грали, — пояснила вона, — то чоловік Піпетки приходив на репетиції й узагалі… Я грала головну роль, природно, що доводилося з ним консультуватися. Якось, коли я саме була в його кабінеті, прийшла Піпетка… ну, розумієш… — Йолька таємничо замовкла й промовисто глянула на Бубу. — Помста буває солодкою, — закінчила вона пошепки.

— А цей її чоловік… Він… ну, якось тебе скривдив? — Буба пригадала всі прочитані нею мамині книжки, у тому числі першу, «Спокушена школярка».

— Ні-і-і, ти що! — спохмурніла Йолька. — Це настільки порядний йолоп, що він не лише не завдав мені шкоди, але ще й прогнав з кабінету зі словами, що в нього немає часу на дурниці. На талантах анітрохи не розуміється. Порадив мені ходити на уроки дикції. Уявляєш?

Буба не могла уявити, щоб хтось міг знущатися з такої привабливої істоти як Йолька, проте люди бувають різні.

— А чому ти вважаєш, що Піпетка тебе переслідує? Узагалі-то у всіх у класі проблеми з хімією…

— Особливо в тебе! — зневажливо кинула Йолька. — Таке скажеш!

— Мені просто пощастило, коли я отримала цю п’ятірку, — Буба вирішила не розповідати Йольці правди. Особливо тому, що довелося б говорити з нею про Мілоша, а цього вона б ніколи не зробила. Адже колись вона так щиро розповіла їй про свої почуття до Адася, а вже наступного дня…

— З ким ти готуєшся до хімії? З Мілошем? — Йолька знехотя бавилася золотим браслетом.

— Т-т-так.

— От-от. Я теж хочу з вами повчитися. У мене ще є можливість зарахувати перший семестр. Але мені потрібна дружня підтримка.

— Але ж Адась… — почала Буба.

— Ой, припини, — Йолька скривилася. — В Адася свої проблеми і він має їх вирішити. Зрештою… Якщо тебе це цікавить, то я його вже відпустила… Давня любов не минає, га? Ну, то що з хімією?

— Мені шкода, але я з Мілошем не займаюся хімією. Сама я теж не надто на ній розуміюся, тож тобі нічим не допоможу. Поговори з ним про це сама, — Буба не впізнала власного голосу. Він був рішучий і гострий, як Добавчині зуби або свисток у чайнику пані Пенцикової. І цим Буба дала зрозуміти колишній подружці, що їхня зустріч скінчилася.

— Мені треба йти до крамниці, — сказала вона, відчиняючи перед ображеною Йолькою двері.

— Бубо! — зрадів дід, що встиг уникнути удару дверима, під якими він, як завжди підслуховував. — Ти мусиш іти до крамниці! — задоволено посміхнувся він. — Я вас проведу, пані, бо в цьому домі живуть небезпечні тварюки, — заявив він Йольці.

— Я це помітила, — в’їдливо озвалася та.

— Це добре, — широко посміхнувся старий, — розумна людина завжди повинна помічати, що діється навколо неї.

Коли за Йолькою зачинилися двері, Буба глянула на дідуся із прихованим сумом.

— Це була Йолька, діду, — тихо проказала вона.