Барбара Космовська - Буба

— Дай спокій, — дорікнула йому мати. — Олька має рацію. Вона повинна боротися за свою незалежність.

— Боротися? Зараз боротися? А якого дідька вона її втратила? І про яку незалежність ми тут говоримо? — у батьковому питанні забриніли небезпечні антифеміністичні нотки. — Є покинутий чоловік, занедбана дитина й комфортабельна квартира. Є полишене навчання й невдала кар’єра співачки. Треба, нарешті, дати цьому лад. Закінчити навчання, виховати Францішека й спромогтися бодай на якусь самостійність. Гарна незалежність… Моя донька в епізодичній ролі в поганенькому серіалі, із прихованою під пледом анемією! Та на місці цього Роберта…

— Ну, власне. Що б ви, тату, зробили на моєму місці? — Роберт з’явився так тихо й несподівано, що вся родина заклякла.

— Сідай, хлопче, — у батькові прокинулася чоловіча солідарність. Він навіть поступився зятеві місцем і тоном патріарха заявив:

— На твоєму місці я б одружився із власним комп’ютером. За умови, що він важив би щонайменше шістдесят кілограмів і не мав звички кидати мене по п’ять разів на місяць.

— Бачиш, що діється з моєю родиною? — в Ольчиному запитанні чаївся біль, якого вистачило б на п’ять похоронів. — Усе через тебе! Навіть тато вже не знає, що говорить… — Олька збиралася розгорнути патологічну карту сімейних хвороб, але її випередила Бартошова.

— Кава, — проказала вона так голосно, що Францішек облишив ляскати її по сідницях й перебрався на батьківські коліна.

— Який він схожий на тебе, — іронічно зауважила мати.

Роберт не подякував, бо не було за що. Тещине спостереження не мало нічого спільного з компліментом. Не було воно й до кінця правдиве, оскільки проблематична зовнішність хлопчика продовжувала становити невичерпне джерело спекуляцій на тему генетики.

— То ти не можеш без нас жити? — прошепотіла Олька, розмішуючи ложечкою несолоджену каву. Здавалося, вона зараз засяє.

— Саме так, — коротко кинув комп’ютерник. — Я без вас, а моя мати без мене. Щойно ти пішла, вона приїхала з наміром вести моє холостяцьке господарство.

— Що? Свекруха в моїй квартирі? — в Ольці прокинулася левиця. — То вже на прогулянку вийти не можна, бо не матимеш куди повертатися? Збираймося, — рішуче наказала вона, відсуваючи каву. — Бо твоя мама ще встигне звикнути до моїх нових парфумів.

— Вона вже звикла. Я віддав їй цілий флакон. Інакше вона б жила в нас аж до останньої їх краплини.

— Мої парфуми? — Олька знову завила від образи.

— Зате я маю для тебе щось краще… — у Робертових руках з’явився великий флакон від Армані. — Вони знадобляться тобі на цей кастинг. Звідти дзвонили й сказали, що чекають на тебе о вісімнадцятій.

— Робертику, найдорожчий! — Олька повисла на чоловіковій шиї зі справжнім акторським завзяттям, піддаючи при цьому неабиякому випробуванню слабкі м’язи щасливчика. Францішек продовжував репетувати, проте його заглушили інші учасники цієї сцени примирення, котрі полегшено перевели подих.

— Я ніколи б не закохалася, — думала Буба, спостерігаючи за кульмінацією мелодрами, яку знала напам’ять. Герої подружнього скандалу неухильно наближалися до згоди. — Я б цього не зробила, коли б не… Узагалі я вже теж трохи закохалася. До того ж нещасливо.

Уявила собі, як вона висить на шиї в Адася, і відчула важку лапищу несправедливої долі, що наблизила до Адасевого серця Йольку, а її, Бубу, відсунула на задній план. І ця ж таки нахабна лапа так дошкульно струсонула Бубиними амбіціями, що їй аж заболіло. А Бубина доля, дірява й зруйнована, схожа на спиці поламаного парасоля, який не може захистити її від зливи сліз.

— Що ти робиш, Бубо? — у дверях кімнати стояла мама й занепокоєно дивилася на доньку.

Буба лежала на підлозі в чудній позі. Вона непорушно дивилася на стелю. Її руки безвладно спочивали, простягнуті вздовж тулуба, а ноги були химерно вигнуті. Від цієї неприродної композиції віяло незбагненним жахом, який змушував маму нервово діяти, щоб повернути Бубиному тілу більш звичний вигляд.

— Бубо, підведись, — рішуче зажадала вона, переступаючи поріг кімнати.

її голос розбудив дідусеву пильність. Сива голова старенького заповнила решту місця у дверях. Буба скоса глянула на присутніх і неохоче повернулася до сидячого положення.

— Бубо, давай поговоримо, — мамин голос затремтів, ніби вона от-от заплаче. — Я це знала, відчувала, — голосно жалілася мати, — що не зможу тебе вберегти, захистити, попередити…