Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Хлопець сидів, обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару вогненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі й пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку й крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, знепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.

— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішать!

Наприкінці літа 1618 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду.

Але нещастя сталося, і це таки напевне.

Вранці в маєтку був переполох. Снідали похапцем і без звичної урочистості. В чоловіковій кімнаті жінка знайшла скриньку з родовими документами — досіль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрій, певне, переглядав папери. Їх переглядали загалом рідко: зміст знали, а доводити своє шляхетство й права конечної потреби не було.

Зачинившись у себе в кімнаті, жінка почала міркувати. Чоловік, попри все, останнім часом вів себе дивно. Те, що він не цікавився господарством, її не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на її плечі, і вона давала собі раду.

Жінка зітхнула. Чоловік полюбляв днями просиджувати у своїй бібліотеці й навіть занедбував подружні обов'язки. Господиня вдруге зітхнула: вже вкотре пошкодувала, що дітей їм біг не дав. Друга пристрасть чоловіка — астрономія, радше бесіди з астрономом, котрого він виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію.

Пані звеліла негайно покликати до неї астронома. Низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господині.

— Я хотіла б знати, які розмови вів із вами мій чоловік? — спитала вона.

Астроном стис долонями голівку, його очі напружено заблищали, а вона раптом відчула, що ненавидить цього блазня.

— Та, здається, ні про що особливе, — нарешті мовив він. — Розмовляли про зорі й безмежність… Про книги й про людське існування. Я не можу вкласти це до голови!

— Я також, — сухо відказала жінка.

Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспішали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрімала в сірому світлі, ця сірість уливалась у душі людей, і всі ходили трохи роздратовані. Подія пасувала до пейзажу, пасувала до настроїв астронома й господині: незрозуміле, незагоєне почуття — тривога, що їй годі знайти назву. Негода по-своєму визначала її і оте стовписько на небокраї, де штовхалися, як вівці в отарі, хмари й поспішали сховатись у насурмленій далині. Опріч цього — нічого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сірий, як ці хмари, котився він і котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвітку…

В маєтку Гудищі, як і в кожному домі на ті часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовикові груди стис одчай.

"Я поставлений для того, — тужно думав він, міряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домі не траплялося лиха!"

Крізь віконце лилася блідава, мов нежива, ніч, і домовика потягло на світло зір. Було спокійно й тихо. Виднілася біла дорога, що витікала з маєтку й губилася між ночі.