Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Цілий день їх лучили поміж себе якісь нитки, наче працював тут невсипуще амур-павук, цілий день плів він поміж них і натягував золоту павутину, яку й побачив старий Iван, сидячи на веранді. До вечора вони аж утомилися поборювати ту притягальну силу, що, наче гума, стягувала їх докупи. Галя вряди-годи визирала у вікно, а він заходив до школи, голоси, які гучали в порожніх класах, невимовне його хвилювали. За толочним столом вони сиділи навпроти, він дивився на неї, а вона червоніла й світилася, бо й не могла не відповідати йому.

Після того він і засумував, бо так і не зміг переступити рубежу, до якого його притягло, вона ж відчула втому й розчарування і покірно чекала на його "рішучі кроки". Були як корки, що безвільно хитаються на воді й пливуть, куди несуть їх хвилі, — гойдав їх немалий смуток. Наступного дня вони зустрілися відчужіло, він схуд за цю ніч, і очі в нього заблищали, як у сухотника; вона теж посіріла й уникала дивитись йому в вічі, дві сомнамбули снували подвір'ям: один фарбував, ледве рухаючи пензлем, а вона, миючи підлоги, весь час отирала піт. Помітили цих сомнамбул і Марія Яківна, й Олександра Панасівна, але обоє вдавали з себе заклопотаних; зрештою, він не витримав перший, кинув пензля у фарбу й послався на справи. Пішов, власне, похилитався через вулицю, але не звернув угору, як це було б потрібно, а подався через греблю до водокачки. Відтак побрався через завулок до Завалу, де й був отой горб, до якого потім приходив щодня, — літали там, танцюючи й підстрибуючи, білани капустяні. Знайшов раптом на тому горбі спокій, це був ефемерний спокій, що йому й назви не добереш, мав у собі запах полину і серпневого сонця, це в його честь так химерно витанцьовували над бадиллям білі метелики. Була в тому спокої тиха відреченість та враза, тисячолітній біль, що випливав із щілин прискалків і наповнював Володимира срібним димом.

Сидів нерушно на камені, невідривне дивлячись на той бік річки, де жовтіло перше осіннє листя, і йому здавалося, що, коли сидітиме так ще з кілька годин, перетвориться в ящірку. Хотів розчинитись у цьому бринячому спокої, в голубому повітрі, в якому гуляє, розвіюючи одежею й наганяючи прохолоду, сумовитий легіт. Цвіркунець безстрашно сів йому на коліно і заспівав. Тоді озвалася ціла гора, метеликів на ній стало ще більше, і втопився він у білій заметілі з їхніх крил — такий був тоді його сум і отак він одухотворювався!

В другому кінці цього світу сиділа так само здивована, вражена й посмутніла Галя й тихо плакала, клянучи свою дурну одежу, в якій незвідь-чому хотіла сховатися. Отаку змалілу, зарюмсану і знищену й застала її Марія Яківна. Вона обняла Галю за плечі й ніжно отерла їй сльози.

— Чоловіки, — сказала тихо й розсудливо, — наче малі діти бувають. Нам же, любонько, бути дітьми не випада…

Хоч не була заздрісна, відчула Олександра Панасівна, дивлячись на Володимира й Галю, що їй шкребе під серцем. Часом це приходило до неї, як приходить на землю негода, і тоді вона починала майже фізично пізнавати: покидає її сила — вирлоока самотність зазирала їй під той час у вічі. Тоді найбільше й згадувала Миколу, їй навіть снилося, що обіймають її сильні й шарудяві руки, чула навіть той струм, яким був він виповнений, здавалося, залишив у хаті якісь первні, від яких колись засвічувалися спрагло жінки, їй випало зажити його справжньої любові, тож була просякнута тим струмом ідосі.

Такі настрої тривали в неї недовго, але то й був її жаль за минулим. Коли ж це траплялося, вона ставала повільна й задумана, і діти, які спостерігали в матері таку зміну, намагалися тоді вестися якнайтихіше. Це саме відчула вона й того сонячного ранку, коли її дочка поставила на бік миску з білизною й пішла на річку полоскати. Тоді прийшов до неї з гори Хлопець, став біля неї на коліна (Олександра Панасівна стежила за тим усім у вікно) і почав пересипати з руки в руку пісок, її старша дочка повернулася тоді до Хлопця, і в Олександри Панасівни тьохнуло серце, таку дорослу й дівочу усмішку побачила вона на доччинім обличчі. Ці дві постаті на піску дивно схвилювали Олександру Панасівну, хоч Хлопцеві до парубкування, а Неонілі до дівування було ще далеко, і, лягаючи спати, вона подумки переговорила про це з Миколою, який, як завше, з'явився перед її погашеним зором, і тихо поскаржилася, що зовсім нелегко старіти на самоті.

Ці хвилі ослабу й вичерпаності минали поки що швидко — клопотів у неї була повна голова, руки не встигали переробити всієї роботи, але тоді, коли на неї находило, мимоволі згадувала, що їй тридцять сім, і бачила увіч той рубіж, ступати за який брали острашки…