Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Таким блідим як стіна й побачила його Марія, і пережила перші незвичайні хвилі затурбування. Вона переживе таке ще двічі, завше по-новому, але результат буде один. їй доведеться опікати його під такі хвилі, як дитину, тож і ставитиметься вона до нього, як до дитини. Першого разу вона продасть свої коштовності, щоб можна було прожити, навчиться простої роботи і зароблятиме на хліб учителюванням. Він допомагатиме їй тим, що ловитиме рибу, приноситиме гриби й оброблятиме город та сад. Пізніше він заведе кіз, і вона научиться тих кіз доїти. Жодне слово докору не зірветься з її уст, навпаки, коли матиме він такі нальоти, трохи його світла переходитиме й на неї. Відчуватиме тоді настрій свята, і, може, через те не зборе її холодномозкий войовник — будень. Iван же лишатиметься до неї уважливий та чулий, але тільки на смертному ложі зможе виміряти силу її відцаності. Iван тоді зрозуміє, що любов, про яку він стільки міркував і яку добачав у кожній живій істоті, звела найкоштовніше гніздо перш за все в його подвір'ї.

У той день, коли довелося Марії Яківні схопитися за поруччя на ганку і коли забило їй подих, вона вперше й почала згадувати весь їхній довгий спільний шлях. Сиділа в лозовому кріслі на веранді й, чекаючи, поки заспокоїться серце, вдивлялася в ту синю дорогу, що простелялася перед нею. Важко дихала, і бракувало їй повітря — не могла признатися Iванові за свою хворобу. Очі її змружилися, власне, приплющилися, тоді й проклалася ота синя дорога, в яку вдивлялася вона пильно. Побачила там високого чоловіка, який гнав перед собою гурт кіз; і він, і кози зголубіли і виблідли, повилися прозорою поволокою; чоловік повернув у її бік обличчя, і їй знову зайшлося серце, знайоме воно було їй і дороге.

"Такий безпомічний він у житті, — думала Марія Яківна, — і хто зна, чи міг би прожити сам?" Жив, як парашутик кульбаби, несений вітром, його тягне, і він несеться; світ для нього — зело, залите сонцем, і він тільки й бачить, що це зело й сонце.

Дивний смуток відчула Марія Яківна, сидячи отак півнепритомно і вдивляючись у свою синю дорогу. Вона не знала, що отам, з того боку річки, поза межами її бачення, Iван раптом відчує її тривогу. Довго дивитиметься в бік своєї домівки, намагаючись збагнути, що там сталося, — був, наче мембрана, чутливий; але додому він зараз не повернеться.

Дочекається вечора, хоч на серці лежатиме і в нього не зовсім збагненний притяжок…

— Що тут у тебе сталося? — спитав він уже ввечері, п'ючи своє молоко.

Вони сиділи за столом у саду, і перед ними, як щодня, цвів захід. Вона скинула трохи злякано очима.

— Звідкіля ти взяв, що в мене щось сталося?

— Та от взяв, — сказав він, і м'яка усмішка лягла йому на вуста.

— Що ж ти знаєш? — злякалася вона.

Він спустив погляд. Дивився під ноги, і його обличчя поволі буряковіло. Марія ще більше зніяковіла і раптом стала безпорадна, як дівчинка.

— Iва-а! — сказала, начебто скаржачись. — У мене щось із серцем, Iва-а!

Великі сльози раптом викотились із її очей і бризнули на щоки.

— Звернися до лікаря, — мовив він трохи розгублено, водночас пильно її роздивляючись.

I справді, побачив її серце, вперше так близько в нього зазирнув. Нерівне билося і наче захлиналося кров'ю, яку мало відганяти од себе, — червоне кружало, що скорочувалося й тремтіло. Смуток увійшов і в нього, а очі його запалали.

— Не хотіла тебе турбувати, — сказала вона майже пошепки.

Не міг їй допомогти, міг тільки бачити й відчувати. Жодної житейської вправності не навчивсь у цьому світі. Простяг руку й ніжно торкнувся сивого волосся на її скроні.

— Ми вже старі. Марійко! — сказав тим-таки теплим і смутним голосом.

— Я так злякалася сьогодні, — швидко заговорила Марія, ковтаючи сльози.

— Не за себе я боюся, бо коли піду з цього світу…

Вона не доказала. Раптом спинилася на ньому поглядом: ніколи не бачила вона таких очей: були вони ясно-сині. Зиркнула на захід: он він, той колір, онде вона, та голуба смужка. I чи від того порівняння, чи від світла, що влилось у неї, вона раптом заспокоїлася.

— Така я дурна, — сказала, змахнувши сльозу і ніяково всміхаючись. — Переполохала й тебе, й себе…

Дивився на неї тим-таки поглядом, тільки до ясної синяви додалося трохи й здивування: побачив її такою, якою зустрів уперше. Вона щиро й широко всміхалася, і на щоках у неї цвіли найдобродушніші в світі ямки. Побачив він зимовий день, почув іржання коней і легенький подзвін збруї. Пара здіймалася від кінських морд, тремтіло морозяне й чисте повітря; засипана снігом долина була залита легкою морозною синявою. Марія ховала руки в муфту, переступала черевичками по рипливій стежці, — хотіла так відігнати холод, — і пересміювалася. Щоки її рожевіли, носик був гладкий та рівний, її величезні очі прискали сміхом, і він завмер зачарований. Пара легенько здіймалася з конячих ніздрів і від її рота, а ще вона, щоб його трохи подражнити, показала, ледь-ледь висунувши, язичка. Iван підходив до неї, як молодий лев, — груди були в нього розпрямлені, а в м'язах співала молодецька сила. З уст у нього так само здіймалася пара, а коли підійшов до неї зовсім близько, пара з їхніх уст сполучилася. Відтак повернулося до них широчезне, обрамлене бородою обличчя візника, і вони раптом злякалися того круглого й такого недоречного при цій їхній інтимності лиця…