Валерiй Шевчук - Дiм на горi

Він стояв перед нею сутінний і похмурий. Дивився спідлоба, і йому в ногу палив червоний, як вогонь, ніж.

— Прогнати мене хочеш?

Тоді вона скочила на ноги. Майнула спідницею, аж чобітки її червоні засвітилися, очі її заблищали гнівно і стали ще чудовіші. Вуста відслонилися, важко задихала вона, не зводячи з нього погляду.

Він м'якшав од того погляду, бо серце його засівалося теплим смутком. Серце його розширювалось у грудях, вже заповнило їх усі, і не міг він пальцем кивнути, такий слабкий став знову й безвольний.

— Коли б могла, — швидко заговорила дівчина, і слова з пишних її вуст падали, наче хто в золотий дзвіночок бив, — коли б могла, то й прогнала б… Важко мені переймати твій гріх на себе, але не можу я й без тебе…

Застогнала раптом і вдарилася коліньми об ганок, обхопилась руками й захиталась у розпачі.

— Степа! — зойкнула вона тоненько. — Все це на голову нашу, Степа!…

Він стояв серед двору, як бовван дерев'яний, дерев'яне було його лице, і спустилися йому дерев'яні руки.

— Iди, Степане! Знову йди! Iди так, щоб не бачили тебе люде… Iди, Степане, туди само. Послухай ще раз, коханий, мо', почуєш так щось іще!…

Не мовив ні слова. Повернувся й пішов не озираючись. Він знав, що там, за спиною, стоїть вона навколішках і горнеться в темну хустку. Очі її — величезні, і це від них такий кволий він став та безпорадний. Знав: плачуть ті очі чорно, бо й самому хотілося плакати. Iшов, прислухаючись до тих гострих схлипів за спиною, і не міг на них не відгукнутися. Отож черпав чобітьми куряву, а очі його при тому були сліпі.

Цього разу не йшла за ним дочка — Свист розбійницький, але так самотрималася з ним опідруч Зневажниця квітів і так само вів він за руку Печаль синьооку; найменша ж дочка — Розсудливість — плелася позаду, ледве ногами переступаючи. Печаль приклала до рота золоту дудочку й пригравала їм до ноги, а вони ступали й ступали, і обличчя їхні були мов зі старого дуба тесані. Не видно в них ні радості, ні смутку: отакі собі дерев'яні істоти, — тільки на третій день їхньої мандрівки народився хлопчик дрібнесенький — Жаль. Був він легкий, як пір'їна, і Зневажниця квітів несла його на лівій долоні, а він сидів на тій долоні, наче дідок якийсь дуже поважний. Світило на нього сонце чи й місяць, а волоссячко було біле-біле, і біла була в нього сорочина, підперезана жовтою волосиною. Співав їм отой хлопчик під золоту трель сестриної дудочки, але обличчя в усіх лишалися так само дерев'яні. Так ішли вони знову дві ночі, а вранці народилась у них остання дочка, сонна й неповоротка, ноги в неї — як колоди, а очі — шматки сірого каменю. I не хотів він давати їй імення, аж розсердилася на нього Зневажниця квітів, — тоді-от опало все листя на деревах.

Рівно горіло довкруги жовте листя, ясно висвічуючи золотою барвою. Ходили по тому листі діти його тимчасові: Печаль вінка собі приладнала. Розсудливість рахувала листки, Жаль спав, лігши на один листок, а вкрившись другим, а та Безіменниця, незграбна й дерев'яна, вилізла наймиту на плечі й байдужісінько дивилася на світ.

Тоді відчув він уперше, що стомився, бо так тяжко було сидіти йому на могилі і так чавила плечі ота Безіменниця! Він ліг і довго чекав — погляд його пішов повз голі вершини дерев, дійшов до хмар і гуляв собі там.

Глуха тиша стояла навколо. Печаль припасувала до ясної голівки листяного вінка й почала викручуватися, притопуючи ніжкою по сирій землі. Розсудливість сіла на пеньок, підперла долонею підборіддя й замислилася. Жаль звівся раптом з ложа, виліз на батькову ногу й пішов по ній, постукуючи маленькою патеричкою. Він ішов так довго, може, годин зо дві, доки зупинився біля наймитового серця. Тоді розмахнувся патеричкою і вгородив її нещадно в серце.

У цей момент і почувся голос, глибокий і тихий, пригнічений і болющий:

— Боже, пометися за мої кривди!

I пішло луною те "мої", повторившись стільки разів, скільки він знав. Тоді ще більша тиша впала на землю. I в тій тиші попробувала раптом голос дудочка Печалі. Загучав, провис тонкий і глибокий звук і обірвався раптом, наче хто його ножем обрізав.

Потім зашуміли порожні корони дерев, і глухий шепіт пронісся над розпростертим колишнім розбійником:

— Пімщуся аж у пра-пра-пра-пращатах!

I скочив раптом розбійник, покинув і дітей своїх, і Зневажницю квітів та й побіг щодуху туди, де сиділа на ганку й чекала на нього напрочуд гарна, великоока дівчина.

Вона рвучко скочила на ноги, як тільки побачила його. Був він спершу як мачинка, тоді мов крихітний чоловічок, більшав і більшав і нарешті спинився перед нею, глибоко дихаючи. На ганок вийшла мати дівчини, і вони, облиті мерехтливим сутінком, стояли нерушно й чекали на його слова.