Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Ринок був стихійним, тому футболки, труси й зубна паста лежали поруч із огірками та жувальними гумками. Ніякої системи! Я з кофтинками прилаштувалася поруч.

– За скільки ти хочеш це продати? – запитала Тетяна (її звали Тетяною).

Відверто кажучи, мені легше було провалитися крізь землю, ніж пропонувати свої блузочки розпашілим тітонькам.

– Ну, не знаю… – промимрила я. – Мільйонів за п’ятнадцять… (саме так, це були «мільйони»!) – і сховалася за ящики з цибулею.

– Дурна! – знизала плечима Тетяна. – Хто ж купить, якщо ти будеш отак сидіти? Вчися, доки я жива!

І вона голосно закричала: «Блузки від Кардена! Ручна робота!»

Я тицьнулася лобом у ящик з цибулею і майже знепритомніла. Дивно, але до нас почали підходити жіночки.

– Від Кардена? Скільки? – запитала одна у Тетяни.

Але та витягнула мене з-за ящика і сказала:

– Ось хазяйка, у неї й питайте.

– П’ятнадцять… – пробурмотіла я.

Жінка почала ритися в гаманці. У мене очі полізли на лоба. Жінка дістала гроші й кинула кофтинку до кошика. Варто було б загорнути її хоч у газету, подумала я. А ще подумала, що це дуже, ну просто дуже негарна блузка. На інші дві покупців так і не знайшлося.

– Це смішно? – запитала я в Оксанки й побачила, що їй зовсім не смішно. Про «мільйони» вона через свій юний вік чула вперше.

Але найсмішнішим виявилося те, що, повертаючись додому, на зароблені гроші я купила собі в сусідньому кіоску на тролейбусній зупинці… майже таку саму блузку. Такий тоді був «шопінг»…

…ось уже кілька років мені сниться один сон: я підіймаюсь ліфтом у напівзруйнованому старовинному будинку.

І сам ліфт дуже старий, його підлога – мов решето.

Він рипить і ось-ось має розвалитися – просто розпастися під ногами! Крізь діри в стелі та підлозі я бачу напівзотлілі канати й іржаві коліщатка – увесь цей доісторичний, хисткий механізм. Ліфт підіймає мене кудись угору, але я точно знаю: один мій рух – і я зірвуся вниз разом із цією допотопною труною. Я бачу, як пропливають повз мене сходові майданчики – захаращені й порожні, усі двері зачинено. Освітлення – теракотове, як на старих чи стилізованих під старовину плівках. Я боюся дихати, я думаю про порожнечу піді мною, про підвал, куди зірветься ліфт, про пацюків, котрі розчавляться під ним, про павутиння, темряву і хвилі задушливого пилу, під якими я загину.

Я могла б зазирнути до книги із назвою «Сонник» – колись мені таку подарували. Але була впевнена, що не варто… Ви можете це зробити хоч зараз, якщо у вас під рукою є така книга, або Інтернет. Тільки не кажіть про що цей сон мені. Добре?

У цьому ліфті – вдруге, втретє чи вдесяте – я завжди сама. Мені треба їхати. Куди? Де знаходиться цей будинок?

Підлога піді мною хитається. Коли стає зовсім нестерпно, я прокидаюсь. І думаю, що це був сон.

Але чому в ньому – завжди один і той самий будинок, один і той самий ліфт?

Я певна, що цей будинок існує. Я хотіла б розшукати його, прокататися там у ліфті – вгору і назад. Потім вийти і сказати: «Ги-ги-ги! Нічого страшного!»

Взагалі, сміятися – то найкращі ліки від усього.

Коли я була маленька, ми любили повторювати одну приказку – її треба було проказувати, коли, наприклад, упадеш на очах у всіх і розіб’єш коліно. А ще краще, коли тебе лупцює пацан зі старшої групи, а ти посміхаєшся і голосно вигукуєш (мовою оригіналу):

Дуже діє на підсвідомість. Моя курочка завжди була «давольна», бо я так її виховала. Хоча це не дуже гарний рецепт, скажімо, у подружньому житті. Я колись із подивом помітила, що багато курочок невдоволено квокчуть за будь-яких обставин і стоять на дверях, поставивши руки в боки. І завжди виграють.

А до чого тут ліфт?

І їжджу в ньому багато років, його підлога хитається піді мною, погрожує ось-ось розвалитися, і я полечу в липке павутиння, у підвал до пацюків, під завали старих дощок – у темну безвість. Я це знаю. Але все одно, щоночі заходжу до хисткої кабіни й натискаю кнопку останнього поверху. І – нехай буде, як буде…

…я вступала на факультет журналістики з кількох причин: по-перше, я непогано писала шкільні твори, захоплювалася літературою і писала вірші, а по-друге…

Справа в тім, що я ходила до театральної студії та певний час міркувала, як у часи Марії Заньковецької: «Або – на сцену, або – до очерету головою!» (Власне, з приводу багатьох інших речей я й нині думаю так само.) Але пізніше, у класі восьмому, поглянувши на себе в люстерко критичним поглядом, вирішила, що у «великі актриси» мені не пробитися, а «маленькою» бути не цікаво. До того ж мої родичі по батьковій лінії – дядько, тітонька та сестра – журналісти. Такі міркування і визначили мій вибір.