Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Потім я багато разів проробляла цей експеримент, але, на жаль, не могла відірватися від землі – літали лише руки. Варто було б спробувати навантажити на себе якусь плиту – тоді б точно злетіла.

Але, дякувати Богу, від цих експериментів мене відірвали нові, а потім – найновіші…

Літні піонерські табори – найбільший жах усього мого свідомого дитинства.

Адже там довелося проводити майже всі літні канікули, починаючи з третього класу. Не знаю, кому це могло подобатись.

Ці обов’язкові вранішні «лінійки», ходіння «строєм» і «по парах», галасливі ігри на свіжому повітрі, спортивні змагання і хорові співи. Ця жахлива «Зірниця», де за тобою женуться старші та зривають погони, що означає, що ти – вбитий.

Компенсація за всі ці страждання була одна – кіно вечорами або танці. А ще – нічні пригоди, коли вожаті-наглядачі засинали чи пиячили десь поза межами табору, а юні піонери, накинувши білі простирадла, ходили лякати молодших або мазати їх, сонних, зубною пастою…

Попри це, ті, хто в них не побував, тепер заздрісно слухають історії про те, як там жилося-булося юним «табірникам», кинутим напризволяще в дорослий світ.

Адже світ таборів дійсно був дорослим, з усіма законами і боротьбою «на виживання». Щоправда, батьки про це не здогадувались…

Звісно, про «Артек» не йдеться. А переглядаючи якісь оптимістичні фільми про це дитяче царство, куди потрапляють лише виховані та свідомі діти, я завжди думала, що нізащо не хочу туди!

Принаймні в простих «робітничих» таборах ми не ходили в пілотках і «білому верху, чорному низі» увесь час і не так запекло марширували, і не жили в високих будинках, що гули, мов вулики. І не «віддавали салют» кожному зустрічному.

Це були табори посеред лісу, поблизу сіл, куди можна було потайки вибратися під час денного сну крізь дірку в паркані, щоби купити цукерок (у молодших класах) чи… пляшку вина (у старших).

Наймоторошніший жах з усіх жахів поставав перед тобою в перші ж пару годин перебування на «розподільчому стадіоні», куди галасливу юрму дітлахів різного віку і статі вивантажували з десятка автобусів. І ти сидиш на своїй допотопній валізі, підписаній твоїм прізвищем (щоби не загубилася серед інших).

Жах полягав у тому, що ти міг не знайти собі пару. Адже найголовнішим, найважливішим і навіть життєво необхідним було саме це.

Знайти пару!

Будь-яку.

Навіть завалящу.

Якесь дівчисько в окулярах чи огрядне, у веснянках по всьому тілі. Одне слово – таку собі, непоказну, немодну.

Тих, хто в коротких джинсових спідничках, струнких і довгокосих, тих, хто голосно сміється і з півоберта роздає стусани хлопцям, що так і в’ються довкола – таких розбирали одразу. Або навіть ще краще – такі одразу збивалися у великі веселі зграї, у яких все одно розбивалися на пари.

«Дівчинко, будемо з тобою дружити?» – і ти вже захищений, не самотній, тобі є з ким стати спиною до спини, щоби оборонятися від інших.

Я завжди «гальмувала» у виборі.

І мене ніхто не обирав.

Поки я прискіпливо роздивлялася довкола, інші, підкоряючись незбагненному «броунівському руху», вже стояли в парах і весело переповідали анекдоти. І одразу тримали «кругову оборону»: чужим до нас – зась!

До речі, не знаю, як було у вас, але цей феномен я спостерігала впродовж усіх своїх «табірних» років. Ніби перед тобою щільно зімкнувся своїми сталевими обладунками ряд тевтонських лицарів, що їх обов’язково має бути в «парній кількості». А «непарного» – геть, адже він завжди може розколоти компанію.

У відчаї я завжди хапалася за «завалящу» дівчинку, не розуміючи, що в її переляканих очах так само була «завалящою». Ми поєднувалися на ґрунті взаємної зневаги і жалю про те, що ані мені, ані їй не дісталася в подруги о-о-о-он та висока чорнявка, довкола якої вирує справжнє життя.

Другим жахом перших годин перебування в таборі був розподіл по загонах.

За роками народження.

Жах полягав у тому, що тебе могли позбавити і цієї «завалящої» пари, якщо вона була старшою чи молодшою хоча б на рік.

Доки дочекаєшся свого прізвища з вуст старшої вожатої – такої собі дорослої тітки в червоній пілотці зі свистком на шиї, – тримаєш пальці міцно стиснутими в кулак.

Аж нігті впиваються в долоню: такий собі магічний знак того, що твоє внутрішнє напруження допоможе потрапити до царства небесного, а вожатій – зробити правильний вибір. Якщо ж його не буде – всю зміну «шестеритимеш» у семикласників. Чергуватимеш по палаті щоденно, митимеш підлогу, а ввечері всім чухатимеш спини чи будеш кукурікати до відбою, стоячи на одній нозі. Годі й казати про те, що всі твої посилки «з міста» від бабусі будуть з’їдатися не тобою. І охайно загорнуті пиріжки, і цукерки, і яблука…