Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Є ще одна історія, яка мені подобається найбільше, бо вона пов’язана з коханням. Один із пращурів любив мандрувати. Кажуть, що він був чумаком і возив на продаж сіль. Одного разу він опинився в Естонії і привіз звідти гарну білявку, одружився з нею та осів у селі. Білявок там бачили вперше, адже всі жінки були «класичними українками»: карі очі, чорні брови. Звісно, що всі чоловіки села почали задивлятися на блакитнооку красуню. І, ясна річ, усі жінки її зненавиділи. Коли ця моя прапрапрабабуся виходила на вулицю, їй услід гукали: «Бісова естонка!»

Що було далі – невідомо. Але я добре уявляю, як їй жилося такою «білою вороною». Певно, якась крапля естонської крові в мені все ж таки збереглася, адже, коли я мандрувала Прибалтикою, мене там мали за свою…

На початку 70-х мої батьки працювали в Німеччині й мене залишили в Донецьку з бабусею Раєю, татовою мамою. Вона ходила на роботу, і тому в мене на шиї завжди теліпався ключ від дверей. Користуючись необмеженою свободою, я часом потрапляла додому лише перед її поверненням. І справді, хіба можна одразу йти робити уроки, якщо довкола стільки чудес?

Хочеш – сідай на тролейбус і об’їжджай усе місто з кінця в кінець, хочеш – заховай портфель у кущах і лови метеликів у балці за будинком, хочеш – спостерігай крізь скло шкільної теплиці за її таємними відвідувачами (туди під вечір заходили пияки та всілякі збоченці).

Свободи було стільки, що донині в мене лишилася погана звичка ні перед ким не звітувати у своїх пересуваннях. За день можна пережити безліч пригод, скласти їх у скриньку спогадів, а потім… причесатися, вимити руки, поспіхом зробити в зошиті нудні шкільні вправи і вдати з себе слухняну дівчинку, яку зовсім не цікавить дорога, що веде за околицю міста…

…У цьому розділі я б хотіла розповісти ще й про бабусине пальто. Так само просто, як про оксамитову сукню моєї «китайської» бабці. Адже ці речі пережили їх на багато років.

Але, скажу відверто, не знаю, як перейти саме до нього. Моя порада – коли не знаєш, з чого розпочати історію, починай з «одного разу», тут не спрацює. Згадала я про те пальто зовсім недавно, прочитавши одне з оповідань Діни Рубіної. Прочитала й задихнулася: історія про пальто її бабусі і сама бабуся точнісінько повторювали мою. Ніби нічого особливого – одне ж покоління. Поділившись із подругою захопленням від цього оповідання і своїми – такими самими! – спогадами, я почула у відповідь подібну історію.

А потім чула дещо схоже багато разів – люди розповідали про своїх бабусь, і кожна така розповідь закінчувалася так тепло й так щемливо, що захотілось змалювати їх усіх. Усіх тих жінок, які дали життя нашим батькам, відриваючи від себе останній шматок хліба в прямому й досить моторошному сенсі цієї метафори.

Але я вирішила розповісти про це пальто самій Діні Рубіній, а в її особі й усім, хто згадає щось своє. І от що вийшло.

…У моєї бабусі було точнісінько таке саме пальто!

Ну, можливо, й не таке саме, але таке ж розкішне. Коли я вперше побачила ЙОГО, воно, це пальто, вже існувало на світі років тридцять. А може, більше.

Тепер я можу лише передбачити, звідки воно взялося в тому її житті – з двома дітьми-сиротами на руках і впертим небажанням вийти заміж за «снабженца».

Хто такий «снабженєц», мені було невідомо. Але те, що кілька разів до бабці (яка, звісно, тоді не була бабцею, а двадцяти-з-хвостиком-річною красунею вдовою) приходив якийсь дядько в кучерявому каракулевому капелюсі й білих валянках, залишилося в пам’яті моєї тьоті.

Тітонька (яка, звісно тоді не була тітонькою, а вічно голодною розбишакою) сиділа під столом і мліла, роздивляючись білі валянки з лискучими чорними калошами. Вона їх навіть непомітно… лизнула. Адже таких калош от так зблизька ніколи не бачила й думала, що вони з шоколаду (котрий їла один раз – з «гамериканської посилки», що надходили як «гуманітарна допомога»).

Так от, тьотя, яка тоді нічого не розуміла, згодом здогадалася, що дядько приходив «женитися». А пішов ні з чим. Навіть подарунка не забрав.

А подарунком і було те пальто!

Воно виглядало, як я сказала, розкішним навіть через тридцять років.

Темно-синього кольору, до п’ят, пошите «в талію з запахом», з одним велетенським ґудзиком на паску. Ґудзик був чорним з розмитою білою хмаринкою посередині, завбільшки з мою долоню. Зверху пальто застібалося на непомітний гачечок. Сукняний комір пальта покривала неймовірного розміру «чорнобурка».