Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Глядачі, які чомусь так і перли на цей фільм, здавалися маніяками, кімнатка з відиком – камерою тортур, сам відик – диявольською машинкою, а Ален Делон – пігулкою для очищення шлунка.

Але вихід знайшовся. І він був злочинним. Я вмикала відик, зачиняла кімнатку з апаратурою, тихо вислизала із темного залу і… зачиняла його на ключ разом з усіма шістдесятьма глядачами.

Спочатку мої прогулянки тривали півгодини – я тинялася містом, проробляючи три-п’ять кіл довкола кінотеатру. Насмілившись, почала їздити в гості до подруг чи на пляж і поверталася назад до своїх «в’язнів» якраз на коронну фінальну фразу: «Чорний Тюльпан живий і житиме!»

Якби в залі щось трапилось – скажімо, коротке замикання чи повальний пронос – не уявляю, чим би це могло для мене закінчитись.

Але порушення сходили мені з рук. Певно тому, що все це середовище – із художниками на подвір’ї, індійськими акторами, начиткою анонсів у слухавку телефону, «кіношними вівторками», бабусями-білетерками в домашніх халатах і капцях – скидалося на чергову фантасмагорію. Я не будувала жодних планів, не думала, що буде далі. Просто пила каву в кіношній кав’ярні й писала вірші…

А от яким чином я потрапила до Палацу піонерів на посаду керівника гуртка «Юних журналістів», пригадати вже важко. Мабуть, із таким самим успіхом могла б опинитися і на Місяці, адже «молодим вєздє»…

Але, певно, це була якась звичайна криза, про яку не говорили вголос.

На перше заняття прийшло троє діточок. Я пограла з ними в інтелектуальну гру, дала завдання. На другий день у складі інших керівників гуртків вирушила до якоїсь школи на шкільні збори.

Слухала розмови своїх нових колег і нічого не могла зрозуміти. Вони обговорювали плани виховної роботи – якісь «модулі», чоловіків, невісток, дітей і дорогою купували перемерзлих курей, з якими потім сиділи на зборах, де йшлося про модулі виховання підростаючого покоління.

На третій день я просто не вийшла на роботу. Не могла себе змусити, як не намагалась. Перемерзлі сині кури та піонерські галстуки снилися мені щоночі.

Коли минув тиждень і прогули загрожували звільненням «за статтею», моя подруга пішла до директорки Палацу і зі старанно відрепетируваними сльозами на очах повідомила, що мене негайно викликали до Києва зніматися в кіно, а там я впала з коня, зламала ногу, руку і взагалі – перебуваю в комі.

– Я так і думала, – зітхнула директорка. – Вона одразу здалася мені якоюсь… непедагогічною…

Таким чином подруга вициганила мою нещасну трудову книжку й мене звільнили «за власним бажанням», а не за прогули.

Потім настав час комісійних магазинів, куди я поздавала півгардероба, щоби купувати квитки на літак. Мандри…

Відверто кажучи, я б не хотіла, щоб хтось брав з мене приклад. Власне, це й не можливо: той час, замішаний на безвиході й романтизмі, закінчився разом із двадцятим сторіччям…

…я живу в маршрутках.

Можливо, соромно зізнаватися, що маєш таке некомфортне житло. Але це правда. Чотири години, крім обов’язкових шести, котрі я проживаю за комп’ютером на своєму службовому місці, я проводжу в маршрутці. Тобто десять годин на день я «не живу». Така-от проста арифметика. Звісно, поволі звірію. Особливо, коли мені ставлять запитання: «Як навчитися все встигати?»

Я починаю думати над цим запитанням і плутаюся в ньому, як стоніжка у власних лапках. Бо за логікою речей, я вже давно маю лежати в божевільні або на тому відлюдному місці, де завжди спокій і тиша. Але там – неможливо писати!

Отож я звірію і починаю бути… злою (що мені, до речі, зовсім не притаманно). І тоді я марю про жахливі речі.

Наприклад, я уявляю, що біля стіни вишикувалися в ряд:

а) редактори гламурних журналів (звісно, серед них стою і я!);

б) інвестори та продюсери телеканалів;

в) зірки-ведучі різноманітних телешоу на кшталт «Розсміши коміка»;

г) продюсери мильних серіалів.

Хто ще? Звісно, політики. Але про них – нудно…

І хтось (от ще не знаю хто – можливо, пересічний глядач-читач) зводить курок револьвера. І всі ці «фабриканти», що продукують сурогати мрій, раптом перетворюються на звичайних переляканих громадян.

І раптом замислюються над своїм – таким самим, як і в усіх інших смертних, існуванням. І, можливо, хоч трошки про честь і професіоналізм. Про те, що: жінки в нас не такі вже й дурепи, не всім у країні подобається дивитися безкінечні дешеві, скопійовані із закордонних серіали. Вони несподівано усвідомлюють, що мавпа в гарному вбранні може бути красивою і стати знаменитою, але розумною – ніколи. Що інформація про те, з ким у черговий раз розлучився чи зійшовся Басков – не є приводом для культурного шоку…