Ирэн Роздобудько - Одного разу…

І очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?»

Але вулицями Донецька відомі режисери чомусь не ходили.

З п’ятого класу я відвідувала дитячу театральну студію. З сьомого почала готуватися до вступу до театрального училища, у восьмому подумала, що училище – це для мене надто дрібно, у дев’ятому вирішила вступати до столичного театрального університету (тоді ще – інституту) імені Карпенка-Карого, а наприкінці десятого твердо й остаточно зрозуміла, що «Карпенко» – має лишитися високою і недосяжною мрією (хто ж тоді міг знати, що, не взявши «театральний» як студентка, з часом «візьму» як… викладач?!).

З семи років хотіла хоч раз постояти перед камерою – заплакати, посміятися, виголосити монолог Джульєтти чи Марії Стюарт.

Мрії мають здійснюватись!

І вони здійснилися.

Можливо, надто пізно…

Менш ніж два роки, починаючи з 2008, якимось дивом мені вдалося попрацювати сценаристом на п’яти відзнятих і стількох же (вже більше!) поки що не реалізованих стрічках.

Як і чому це сталося – відомо лише «мсьє Паскалю» [1]– тобто тій чарівній і особисто моїй субстанції, до якої звертаюсь у думках.

Попри це, факт лишається фактом.

Як і те, що один із фільмів і, що дивно – найперший! – був відзначений першим місцем «за кращий сценарій» на міжнародному фестивалі телевізійних фільмів «Маслина-Олива» в Чорногорії. Це був «Ґудзик», знятий режисером Володимиром Тихим…

Ні, мабуть, коротко розповісти не вийде! Тому почнемо так…

…Найцікавіші розмови будь-де – «про кіно»: на гостині, на презентаціях, під час нового знайомства та просто з друзями, які мають таке саме захоплення. А якщо твоя історія така дивовижна і майже НЕРЕАЛЬНА, то чому б не розповісти її?

Щоправда, аж такою фантастичною вона почала мені здаватися не так давно, коли я побачила по ТБ інтерв’ю з якимось сценаристом, який з гордістю і священним трепетом повідомив, що за два роки в нього було знято два фільми.

Гм… подумала я, а якщо за півтора – п’ять?… А якби не славнозвісна та дуже комусь вигідна «криза» на початку 2009-го – могло б бути й більше…

Одне слово, мій «кінороман» починається з тих не дуже й давніх-давен, коли одного разу я почула дивну історію виникнення в Голлівуді фільму «Будинок з піску та туману» нашого співвітчизника, киянина, Вадима Перельмана.

А історія була така.

Вадим мав кудись довго летіти й купив в аеропорту якийсь покетбук. Поки летів – читав і… вирішив знімати за цією книжкою кіно. Познайомився з автором. І далі вже маємо чудовий фільм. Точніше – Голлівуд має. А ми можемо сказати, що він знятий нашим співвітчизником, який, до речі (за його ж словами на Одеському кінофестивалі), не відмовляється позиціонуватися, як режисер з України.

Казкова історія, чи не так?

У 2008 році я, як і багато інших моїх колег-письменників, мала кілька виданих книжок.

Але жоден продюсер із жодної студії не звертався до жодного українського автора. Власне, це ще триває і зараз.

А тепер переказую зі слів продюсера Юлії Ч. Принаймні так я почула цю історію від неї.

Редакторка студії (її звали Олена) запропонувала їй почитати якусь книжку якоїсь авторки. Юлія спішила до… аеропорту (!) і тому цю книжку тицьнула в свою сумочку – мовляв, якщо не забуду, почитаю в літаку. Відчуваєте збіги обставин, змодельовані моїм жартівником, «мсьє Паскалем»?

Отже, пані Юля летіла на Каннський фестиваль і тримала на коліні цю книжку – обкладинкою догори, поки пила принесену стюардесою каву. Поруч із нею сиділа інша пані, котра також летіла на фестиваль. Супутниці знайшли спільні теми й розговорились. Пані мала досить презентабельний вигляд і зналася на кіно, чим викликала повагу співрозмовниці.

Її погляд випадково впав на коліна пані Юлі, де лежала – обкладинкою догори – книжка…

– Ось які фільми треба знімати! – сказала та невідома жінка (можливо, вустами мого «мсьє Паскаля»!) і почала із захватом переповідати сюжет.

На що пані Юлія відповіла:

– А ми якраз збираємося це знімати!

Невідома мені пані, з вдячністю обійняла її і – сама того не усвідомлюючи – стала каталізатором рішення, приймати яке вагалася пані Юля.

Так випадково, у літаку (!) двома жінками, що летіли на Каннський фестиваль, і вирішилася моя доля.

Через якийсь час, коли я, не відаючи про всі ці колізії ані сном, ані духом, сиділа на роботі, мені зателефонували зі студії.

Пані Юлія відрекомендувалась, сказала, що прочитала кілька моїх книжок і хоче зустрітися для важливої бесіди.