Ирэн Роздобудько - Одного разу…

Я нудьгую. Іду до кав’ярні. Пишу там теми на наступний тиждень, хоча це марна справа, адже без попереднього обговорення вони не пройдуть. Знічев’я починаю писати свій перший роман (він і досі десь валяється в шухляді), аби не думати, а раптом – «зарубає», хоча верстка мого розвороту має бути завтра зранку.

Чи встигну все переробити?

А потім настає глупа ніч. Кав’ярня зачиняється… З дому телефонують щогодини, з такою ж регулярністю намагаюсь нагадувати про себе головному редактору. «Ще не прочитав!» – бадьоро каже він і кладе слухавку. Я чекаю. Ходжу спустошеним кабінетом, підстрибую, роблю сорок присідань. Я вистромляю носа в темний коридор. Світло горить лише біля столика охорони та його вузенька смужка виповзає з-під дверей вічних рабів – дизайнерів і верстальників. «Люди, де ви-и-и-?» Близько опівночі, думаю я, зачиниться метро. Я скрадаюсь темним коридором і бачу, що мені назустріч суне така ж похмура тінь. Сам!

– А ти що тут робиш? – лякається шеф.

– Як – що? Чекаю, коли ви підпишете мої шпальти! – кажу я і сором’язливо нагадую: – Завтра ж верстка…

– О Господи! – б’є він себе по чолу. – Та йди додому. Все буде добре. Підпишу я твої шпальти. Мабуть, і хліба не встигнеш купити? – співчутливо додає він.

«І хліба, і молока, і взагалі – хоч щось пожерти…» – подумки лаюсь я. І нарешті замикаю кабінет. Завтра я повернусь сюди першою, адже день верстки – це святе. Кожен журналіст, коли друкується його шпальта, стає священною коровою: його не чіпають, йому догоджають, пригощають кавою і говорять, мов над тяжко хворим.

Потрапляю додому, коли всі вже сплять. Щойно заходжу до кухні, лунає дзвінок. Бадьорим голосом шеф (цікаво, коли він спить?), який нарешті прочитав мої опуси, каже: «У твоєму першому матеріалі 60 рядків – треба розвинути до 120. А для загального настрою – додай щось… щось… таке… коментарі якогось бізнесмена і судді. Зробиш?»

Тут – стоп! Правило: ніколи, ніколи не кажи «ні» або «це неможливо».

– Звісно! – кажу я і дивлюсь на годинника: пів на другу ночі.

Вранці телефоную до знайомого бізнесмена прямо додому, розшукую суддю, дико вибачаюсь і збираю додаткову інформацію.

О восьмій я вже у верстальному цеху. Іде верстка мого розвороту. Шеф демонструє неймовірну активність. На ходу перечитує нарис і, не відходячи від монітора, загадково промовляє: «М-гу… Тут би ще такого додати… Ну, такого… – він, ніби південний кухар, що стоїть над шашликом, тре в повітрі пальцями і лукаво підморгує. – Запаху… смаку… Щоб – ух! Ну, ти зрозуміла… Зробиш?» Він притоптує ніжкою і клацає великим та середнім перстами: «Смаку і запаху! Повітря, повітря! Рядків на сімдесят!»

Я прожогом кидаюсь до свого кабінету, додаю ці сімдесят клятих рядків. Лечу назад, сміливо вриваюсь до шефа: у день верстки – до біса субординацію! – і майже кричу: «Не знаю, чи вийшло “ух”, – я роблю пірует, – але ось це, – я клацаю пальцями біля скроні, як іспанка, що виконує фламенко, – здається, вийшло!»

Найдивніше, що ми чудово розуміємо одне одного! Шеф читає. Лишається задоволеним. Підписує. Верстка триває. Те, що я розширила до 120 рядків, скорочується до попередніх 60, коментар бізнесмена «злітає», есей розростається прямо на ходу, а фото категорично «не танцює» під текст нарису. Доводиться вигадувати нову текстівку й пришивати її до теми шпальти «білими нитками».

Періодично з верстального залу я вриваюся до кабінету, де сидять мої колеги, і відчайдушно волаю: «Чаю!» Це ще нічого. Вчора так само сюди вбігала моя колега – щоправда, її відпоювали валер’янкою…

Шпальта нарешті зверстана. Пішла, дорогенька, до друкарні… Все. Кінець. Фініта ля…

До понеділка.

А потім все почнеться знову.

Часом мені здається, що витримати цей ритм неможливо. Але в суботу, коли я їду в метро, душу зігріває така картина: майже всі жінки розгорнули популярну газету на моїх сторінках. Дехто заглядає в неї через плече сусідки.

Ілюзорна мить задоволення! Я готова обійняти всіх цих жінок.

Обійняти й заплакати.

І померти. Аби в понеділок була поважна причина не вийти на роботу…

От вона яка – м’ясорубка, щоденна газета… Але, якби не вона, я ніколи б не навчилася працювати «на вчора»! А ще – не стала б «глянцевою дамочкою».

Як це трапилось. Зараз поясню…

… одного разуна загальній «лєтучці» було вирішено написати матеріал про головного редактора першого і єдиного на той час жіночого журналу. Назвемо його літерою «Н».